Страница 131 из 147
— Не знаю, яка частина турбує мене найбільше, — пробурмотів Кальдон, обводячи її довкола іншої пари. Він не відповів на її запитання, натомість сказав: — Я накажу Верісові подвоїти патрулі в місті, щоб переконатися, що більше немає мірравенців, які чекають у засідках; однак ти повинна наполягти, щоб сестра розповіла тобі деталі домовленості, яку ваша мати уклала з Навоком.
Ківа кивнула:
— Так і зроблю. Але не прямо зараз — для мене Тіпп важливіший. Тож ти допоможеш?
Кальдон знову крутнув її.
— Не знаю, наскільки це допомога, але так, я піду з тобою.
Ківині плечі опустилися від полегшення.
— Дякую.
— Ти впевнена, що він у безпеці там, де він зараз? Мені не подобається, що…
— Я знаю, мені також страшенно не подобається, — перебила Ківа, жуючи губи. — Але Рес пообіцяла наглядати за ним.
Тепер, коли Кальдон дізнався правду про Ресінду, він набув скептичного вигляду, але, всупереч зраді, Ківа їй довіряла, особливо ставши свідком того, як глибоко та переймалася Торелом.
— Я допоможу тобі прикрити його відсутність сьогодні, — запропонував Кальдон. — Проте якщо завтра все не спрацює так, як тобі хочеться, доведеться прийняти кілька важких рішень, сонечко.
Ківа гучно видихнула й роззирнулася:
— Я знаю.
Кальдон перемістив їхні з’єднані долоні до її підборіддя, впіймав її погляд.
— До слова, про важкі рішення. Я пишаюся тобою, що ти сказала Зулейці, мовляв, з ними покінчено. Це, напевно, було нелегко.
— Так, нелегко.
Ківа пригадала, яке розуміння виявила сестра, без жодного натяку на злість чи осуд. Цього було достатньо, щоб вона задумалася, чи не почувається Зулейка зовсім трішки як Торел, принаймні десь дуже глибоко. А можливо, вона збагнула, що після десятиліття в тюрмі Ківа заслуговує на те, щоб робити власний вибір?
Дивуючись із такої думки, Ківа зробила останній оберт, музика завершилась, а тоді через секунду поруч із ними матеріалізувався Джарен, змусивши двоюрідного брата задоволено фиркнути.
— Її життя висіло на волосині, — сказав Кальдон дуже серйозним тоном, — але вона вижила аж сім хвилин від тієї миті, як ти пішов.
Джарен проігнорував його й потягнувся до Ківи, змикаючи їхні руки і ведучи її на танцмайданчик.
— Не зважайте на мене! — погукав їм услід Кальдон. — Мені добре тут на самоті!
Спершу Ківа подумала, що, можливо, Джарен веде її до своєї сім’ї, проте швидкого погляду вистачило, щоб побачити: йому вдалося переконати їх піти. Міррин ще не з’явилася, тож до неї вони також не йшли, як і не прямували до позолоченого столика з напоями. Натомість Джарен вів її довкола чоловіків і жінок у масках, багато з яких віталися, всі вони дивилися на Ківу зі збентеженим зацікавленням, і ні біля кого Джарен не зупинився, його увага була цілком зосереджена на місці їхнього призначення.
Вони йшли з бальної зали.
— Куди ми? — запитала Ківа, коли вони вийшли крізь орнаментовані двері в коридор, а тоді рушили нагору найближчими оббитими червоним килимом сходами.
— В одне тихе місце.
Через ці чотири слова Ківине серце зробило мертву петлю, яка перетворилася на багато петель, коли вона збагнула, що вони наближаються до Річкової кімнати.
Зовсім порожньої Річкової кімнати.
Та була розташована прямо над бальною залою: музика просочувалася крізь стіни, але там не було натовпів, не було цікавих очей, довгих поглядів. Люмонієві канделябри кидали золоте світло над кімнатою, всіяний свічками Серін тягнувся за вікном, тут було дуже романтично, особливо коли за помахом Джаренової руки їхні ноги залоскотав туман і в повітрі вибухнули золоті крапельки, ідеально імітуючи бальну кімнату — просто меншу, інтимнішу. І лише для них двох.
— Я знаю, це егоїстично, — сказав Джарен, ведучи Ківу до вікна, — але не хочу ділити тебе більше ні з ким сьогодні. — Оркестр розпочав іншу мелодію. — Потанцюємо, Ківо?
В неї зненацька пересохло в горлі, і вона відповіла тим, що підійшла ближче. Цього разу він не повів її у вальс, натомість його руки обійняли її за талію. Вони повільно похитувались на місці. Його погляд не полишав її.
…Очі, сповнені емоцій, відкривали все, нічого не ховали, його серце лежало на долоні.
Ківин пульс збивався з ритму.
— Пам’ятаєш ту ніч у саду? — тихо запитав він.
Ківа ковтнула слину. Вони були разом тільки в одному саду — її саду з лікарськими рослинами в Заліндові. І лише раз уночі, коли Тіпп захворів. Але перед тим, як вони його знайшли…
— Тієї ночі я хотів поцілувати тебе, — пробурмотів Джарен.
Ківин подих застрягнув десь у грудях.
Джарен нахилився, його губи були поруч із її вухом, коли він прошепотів:
— І я гадаю, що й ти хотіла мене поцілувати.
У Ківи по хребту побігли мурашки.
— З того часу чимало сталося, — видихнула вона, її власний голос здався дивним: низьким, хрипким.
Джаренові очі потемніли від такого звуку.
— Так, — погодився він.
Одна його рука повільно рухалася по її боку і плечу, тоді ковзнула по шиї й торкнулася щоки.
Від дотику в Ківи під шкірою запалало полум’я, розплавлений жар заповнив її.
Джарен ніжно зняв з неї маску, а через мить і його власна зникла. Від вигляду його неприкритого виразу обличчя (бажання,
жадання
) Ківині коліна похитнулися.
— Чимало сталося, — Джарен пошепки повторив її слова, великим пальцем погладжуючи її по щоці. — Чимало змінилося, — він нахилився так близько, що вона відчувала його подих на шкірі. — Але одне не змінилося — це мої почуття до тебе.
Ківині пальці стиснулись у нього на грудях, її дихання стало частим. Джарен нахилив голову набік, його ніс торкнувся її. З її губ злетів тихий звук, і його й без того темні очі потемніли ще більше, а тонкі золоті краї райдужки виблискували, як вогняні кільця на вечірньому небосхилі.
Такої картини Ківа не могла витримати і заплющила очі, болісно усвідомлюючи, що він, напевно, розуміє її вираз обличчя.
Його рот повернувся до її вуха, і він прошепотів:
— Я знаю, що ти налякана. — Він поклав на її шию легкий, як шепіт, поцілунок.
Ківа застогнала.
— Але не бійся.
Ще один поцілунок, цей уже на краєчок щелепи.
— Зі мною ти в безпеці, Ківо. Зі мною ти завжди будеш у безпеці.
Її часте дихання перетворилося на задишку.
— Розплющ очі, мила, — прошепотів Джарен.
Минула мить. Її серце гупотіло, гупотіло,
гупотіло