Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 128 из 147

— Гаразд, — сказала вона неохоче. — Однак я хочу йо­го побачити завтра з самого ранку.

Ресінда взяла Тіппа на руки, дещо застогнавши під його вагою.

— В нас є сховок у місті. Доки Тор… — її горло сіпнулося, — доки Тор не прокинеться, я не хочу ризикувати, везучи його назад у Низькодуб, тож ми проведемо ніч у Валленії. Хтось із нас зустрінеться з тобою в палаці завтра вранці й приведе тобі Тіппа. Так підійде?

Ківа кивнула, не даючи собі вхопити хлопчика й відмовитися його відпускати.

— Будь ласка, подбай про нього.

— Даю слово, — сказала Рес. — Подбаю про обох.

Ківа дуже слабко вдячно усміхнулася (тільки це їй і було під силу), і тоді під її пильним поглядом молода жінка пішла з Тіппом на руках.

— Він відійде, — сказала Зулейка. — Хлопчик тебе любить.

Ківі було важко відповісти через клубок, який застряг у горлі:

— Я сподіваюся, що цього достатньо.

Зулейка заспокійливо поклала долоню Ківі на плече. Через мить вона сказала:

— Я почуваюся жахливо, питаючи це зараз… Знаю, що час невдалий і нам обом потрібно йти, але я повинна знати.

— Що? — запитала Ківа.

— Ти сказала, що розмовляла з Делорою… Я так розумію, ти повернулася до неї, як і планувала?

— Вона мені не допомогла. — Ківа подивилася на заляпану кров’ю підлогу, де лежав Торел, а тоді похолола, збагнувши: — Але Тор був би мертвий, якби вона дала мені зілля, тож усе склалося на краще, — вона здригнулась, а тоді договорила: — Тепер я просто повинна навчитися контролювати свою магію без її допомоги.

Вона так і зробить. Ківа була рішуче налаштована вивчити кожен аспект своєї цілительської сили, щоб стати повною протилежністю того, чим стала її мати. Допомагати людям, а не шкодити їм.

— Я сподівалася, що до тебе вона буде щедрішою, — сказала Зулейка.

— Ага, ну їй дійсно не до вподоби наша сім’я, — з підкресленим поглядом Ківа додала: — Особливо ти.

Зулейка зачовгала ногами:

— Можливо, я навідувалася до неї частіше, ніж казала.

— Вона нізащо не віддала б мені кинджала, — сказала Ківа, здогадуючись, що саме це Зулейка й хоче знати. — Я намагалася, але вона була непохитна.

Зулейчині плечі опустилися.

— Я знала, що то не певний варіант. Але сподівалася… — вона похитала головою. — Не зважай. Тепер це не має значення. — Вона кивнула підборіддям до виходу: — Нам дійсно потрібно йти.

І Зулейка першою рушила зі складу, вказуючи шлях серед безлічі коробок, ящиків і бочок (будівля виявилася значно більшою, ніж Ківа думала). Нарешті вони вийшли назовні й побачили, що вдалині сідає сонце.

— Я повинна захопити дещо перед вечіркою, зустрінемось у палаці, — сказала Зулейка.

— Тобі дійсно не обов’язково приходити, — сказала Ківа, сподіваючись, що сестра триматиметься на відстані.

— Тора не буде. Це може здатися дивним… навіть грубим… якщо ми обоє проігноруємо принцесине запрошення.

Це дратувало, але Зулейка мала рацію, тож Ківа шумно видихнула і сказала:

— Отже, побачимося там.