Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 12 из 147

Глава 10

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Два дні тому, після свого прибуття, Ківа дізналася, що Вал­ле­нія відома як Річкове місто. З численними звивистими водними каналами, серед яких найбільше вражала могутня річка Серін, яка петляла і звивалася столицею, наче змія.

Саме до річки Джарен і вів Ківу: легкий піший спуск зі Срібношипу, потім вони дісталися до головного водного шляху, де люди вже почали юрмитися на узбіччях, які підходили до води. Повітря було густим від очікування.

Поки вони прокладали собі шлях крізь натовп, Ківа припустила, що Джарен веде її назад до Річкового палацу — дива архітектури, розділеного навпіл Серіном. Дві половини палацу поєднував позолочений міст. Навіть Ківі не вдавалося заперечити пишність королівської резиденції, зовнішні стіни якої пронизував люмоній, створюючи приголомшливий сяйливий ефект.

Досі Ківа бувала лише в східному палаці, де Джарен мав у власному розпорядженні ціле крило… включно з гос­тьо­вою частиною, де Ківі виділили розкішну кімнату з ви­го­да­ми. Його сестра і брат — Міррин і Оріель — також мешкали в східному палаці, але їхні батьки проживали на західному березі річки. Ківа ще не бачила короля й королеву, але зважаючи на те, що вона відчувала до монархів, вона й не поспішала з ними зустрічатися.

Натовп став незручно щільним, коли вони дісталися до Річкового палацу. Це дало Ківі вагому підставу звільнити свою долоню з Джаренової. Вона відмовилася визнати почуття втрати, яке виникло, щойно їхній зв’язок обірвався, а зосередилась на його скуйовдженій золотисто-каштановій потилиці, поки він вів її з головної вулиці в похмурий перехід — задовго до того, як вони дісталися палацових воріт із їхніми вартовими. Ветхі споруди обабіч були високі й приховували сонце, яке швидко сідало, і відкидали глибокі тіні на шлях перед ними.

— Це зараз ти мене вб’єш і заховаєш труп? — запитала Ківа, примружено вглядаючись у морок.

— Не сміши, — сказав Джарен, а тоді додав: — Таке за мене роблять спеціальні люди.

Ківа пораділа, що темрява приховала її посмішку.

— Не хочеш бруднити свої королівські руки.

Джарен фиркнув.

— Мої

королівські

руки

зайняті іншим. — Він провів її вздовж калюжі, залишаючись достатньо близько, аби їхні руки легенько торкалися, поки вони йдуть. — Вже недалеко… якраз он там.

— Що саме? — запитала Ківа.

— Я тобі казав: ми хочемо гарного краєвиду.

— На річку?

— І палац, — сказав Джарен, різко зупиняючись поруч зі старезними дверима. Мідна ручка безпомічно відвалилася від дерева, коли він повернув її.

— Ти серйозно? — спитала Ківа, коли зазирнула всередину і побачила сходи, чи радше планки гнилої деревини, які піднімалися з порожньої кімнати й тяглися нагору, за ріг і геть з очей.

— Де твоє відчуття пригоди? — запитав Джарен, тягнучи її в прохід.

Якби не слабкий натяк на світло, яке пробивалося десь високо вгорі над ними, Ківа взагалі нічого не ба­чила б.

— Спасибі, але в мене було стільки пригод, що вистачить на ціле життя, — сказала вона.

Він все одно повів її за собою до сходів і під­штовх­нув, аби йшла першою.

— Це всього кілька маленьких сходинок, — заспокоїв Джарен, коли вона піднялася на першу, другу, третю, то­ді ви­ще. — Бачиш? Вони цілком безпечні.

Саме тоді, коли він це сказав, деревина, на яку вона щойно перенесла вагу, тріснула. З Ківи вирвався писк, але замість того, щоб гепнутися на землю, її нога зупинилася прямо в повітрі.

З розкритим ротом вдивляючись у порожнечу під собою, Ківа повернулась — Джарен із ніжною втіхою похитав головою:

— Реально, навчися мені довіряти.

Ківа відчула невагомість, а тоді вона раптом піднялася

понад

гнилими східцями — Джаренова стихійна магія несла їх обох на вершину, оминаючи можливі майбутні небезпеки.

Ківа дочекалася, доки знову стоятиме самостійно, а то­ді сказала:

— Ти з самого початку міг так зробити.

— Магія має свою ціну, — сказав Джарен, спрямовуючи її в ще одні обшарпані двері, які вели на відкритий дах. — Лише дурень марнує силу без причин.

— Чого це коштує тобі? — зацікавлено запитала Ківа?

— Залежить від того, скільки використаю. Щось на кшталт цього… — він вказав на східці позаду, — не вимагає багато зусиль. Але великі штуки можуть бути вис­наж­ли­ви­ми. — Джарен спрямував її довкола кам’яного димаря. — Наскільки розумію, чим більше енергії в ме­не — тим сильніша моя магія. І навпаки.

— Вона в тебе колись закінчувалася? Маю на увазі магію.

— Кілька разів, коли я був молодший, — зізнався Джа­рен. — Я намагаюся не допускати, аби зараз таке траплялося, адже через це я почуваюся дивно, наче якоїсь часточки мене не вистачає. Моя магія… — Він замовк, думаючи. — Це частина мене, розумієш? Як рука чи нога. Якщо я використовую надто багато і надто швидко, то здається, наче я відрізав собі руку, і мені доводиться чекати, аби та відросла. Зрозуміло?

Ківа кивнула, впізнаючи схожості з власною магією — заборонена сила зцілення в її жилах, мітка кровної лінії Корентін.

На відміну від Джарена, однак, Ківа не могла уявити себе з його замріяним тоном, радістю і задоволенням, коли він розмовляв про свою магію. Для власної безпеки їй доводилося приховувати свою магію глибоко всередині. Вона почала вважати це радше тягарем, ніж даром, інколи заперечуючи все, аби не ризикувати викриттям. За останні десять років вона використала її тільки раз, у мить відчаю, аби врятувати…

— К-Ківо! Ти т-т-тут!

Джарен різко завмер і під носа пробурмотів лайку, коли побачив, хто перед ними. Ківин погляд пом’якшився, коли вона побачила рудого хлопчика, який підстрибом прямував до них, а тоді вона тихо захихотіла, коли побачила причину Джаренового горя: його Золотий Щит стояла з перехрещеними руками, її темне обличчя хмурилося від невдоволення.

До того як хтось устиг щось сказати (чи закричати, судячи з виразу обличчя Наарі), Тіпп дістався до Кі­ви і швидко її обійняв. Хоча це й тривало короткий час, вона упилася обіймами, гостро усвідомлюючи, що він мало не помер шість тижнів тому. Якби вона не дісталася до лазарету вчасно, якби їй не вдалося скористатися давно притлумленою магією і зцілити його…

Але Тіпп не помер. Він був живий-здоровий і настільки ж кипучий, як завжди.