Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 116 из 147

— Ага, матуся розповіла тобі іншу історію, так? Ту, в якій бідолашненький Торвін став жертвою Саниних заздрощів? — Делора видала глузливий звук. — Ну звісно ж! Не сумнівайся, дівчино: Торвін починав як хороший, добрий цілитель для людей, але став найгіршим з можливих. І кожен Корентін після нього, принаймні з тих, хто народжувався з магією у крові, мусив вирішувати, чи йти його слідами, — Делора зловила Ківин нажаханий погляд. — Твоя мати зробила неправильний вибір. А ти… — вона похитала головою. — Враховуючи, скільки ти придушувала свою силу, боюся, це лише питання часу, коли ти підеш тією самою темною стежкою. Немає на світі зілля, яке могло б зупинити від власних поганих рішень.

Тремтячи всім тілом, Ківа не знала, що казати, що

думати

.

Якщо Торвінова магія зіпсувала його, якщо він убивав людей… знищував цілі

села

, за словами Делори… тоді Сана слушно намагалася покласти цьому край. Але це означає… що весь рух бунтівників базується на брехні. Їхня мета — повернути трон Евалону законному, як вважалося, правителеві, якого несправедливо вигнали й позбавили титулу. Однак якщо вірити Делорі, Торвін втратив будь-яке право на корону, коли припинив служити людям й почав

шкодити

їм.

Ківі стало погано.

Вона — родичка монстра.

А її мати…

Її мати на монстра перетворилася.

Не спроможна витримати таку нещадну правду, Кі­ва відштовхнулася від Проліска і побігла прямісінько до краю води, де виблювала гидотну суміш шокобулок, овочів і підливи.

— Ти гарна актрисулька, це правда, — погукала Делора, не сходячи з ґанку.

Ківа витерла рота рукою і, спотикаючись, пішла до баб­ці. Вона перечепилась через повзучі лози і обминула змію, яка прослизнула в болото.

— Я не знала, — хрипнула вона. — Нічого з цього…

не

знала

.

— Ну, тепер знаєш, — сказала Делора серйозним голосом, байдужа до Ківиної внутрішньої бурі. — Можеш вважати це попередженням. Це те, що на тебе чекає, якщо не будеш обережною.

— Я б

нізащо

…

— Ти не знаєш майбутнього, дівчино, — перебила Делора. — Тільда приховувала власну магію більшу частину життя, рішуче налаштована ніколи не використовувати її для зла. А тоді… — Делора клацнула вузлуватими пальцями. — Одного дня їй стало байдуже. Одного дня вона

захотіла

зробити людям боляче. Ти не можеш сказати з певністю, що ніколи такого не зробиш.

— Отож-бо, що

я

можу

сказати

, — в голос Ківи повернулася сила. Вона підійшла ближче і стала біля ґан­ку. — Я все життя допомагаю людям, вчуся зцілювати їх не магією, а ліками. Мій батько… — її голос тріснув. — Батько навчив мене любити людей, відчувати те, що во­ни відчувають, дбати про них, навіть про найгірших. Я так і робила. Десять років допомагала найгіршим людям у цьому світі. І жодного разу навіть не думала про те, щоб зашкодити їм. Навіть тим, яких ненавиділа. Я просто… — вона похитала головою. — В мені цього немає. Я знаю, що немає.

Делора роздивлялася її. Ківа витримала погляд із непохитною впевненістю в собі. Вона не стане як Торвін, як мати. Вона — окрема людина, має власний шлях. І хо­ча за своє життя робила жахливі речі, вона не така, як вони.

Вона — не монстр.

— Я бачу, ти в це віриш, — нарешті пом’якшилася Делора. — І сподіваюся, що ти дійсно маєш рацію, дів­чинко, сподіваюся.

Ківа зробила крок на ґанок.

— То ви мені допоможете? Те зілля — єдине, що тримає мою магію під контролем. Якщо можете дати мені ще хоча б трішки…

Делорине обличчя було рішучим.

— Я ж сказала тобі: це не постійне рішення. Вчись контролювати свою магію! Це єдиний спосіб переконатися, що ти використовуватимеш її правильно. Ти не можеш і надалі придушувати її — буде катастрофа.

— Але… — Ківа відчайдушно замахала руками. — Ви ж пригнітили свою. Ви самі так сказала, коли ми зустрілися вперше.

— Я нічого подібного не казала.

— Ви сказали, що не п’єте зілля, але й магії не застосовуєте. Тож має бути

якийсь

спосіб уберегтися від…

Делора розсміялася грубим, скрипучим звуком.

— Ти дійсно не знаєш?

Ківа розвела руками і скривилась, бо одна потрапила прямісінько у велике павутиння:

— Не знаю

чого

?

Делора знову засміялась, але без гумору.

— Якщо вона тобі не сказала, то я точно цього не робитиму, — вона тицьнула ціпком на Ківину коняку. — Йди. Тут для тебе нічого немає.

Стара розвернулась і поволі пошкутильгала до відчинених дверей.

— Заждіть! — вигукнула Ківа.

Бабця зупинилась і озирнулася через плече. Хрипким, розбитим голосом Ківа продовжила:

— Принаймні дайте мені той дурний кинджал. Ви ж не маєте бажання залишити хоча б щось спільне з нашою родиною, і якщо те, що ви розповіли, правда, то я вас і не звинувачую. Але Торвінів кинджал важливий для бунтівників, і Зулейка хотіла б…

Делора обірвала Ківу, закинувши голову назад і заволавши:

— Торвінів кинджал?! Це дияволиця так його називає?

Уже невпевнено Ківа сказала:

— Вона казала, що то сімейна спадщина.

— Ну, щодо

цього

вона не помилилася, — сухо сказала Делора, а тоді знову розсміялась. Однак коли вона посерйознішала, її голос був непохитним: — Я радше помру, аніж побачу той кинджал у руках твоєї сестри. Так їй і передай.

І Делора ввійшла у двері, гримнувши ними за собою без жодного більше слова.

У Ківи на очах виступили сльози, але вона не дозволила їм упасти. Не було сенсу — вони не переконали б бабцю дати більше зілля. Та це не означало, що в Кі­ви нема варіантів. Вона бачила деякі інгредієнти на Делориному столі, у флаконі лишилося кілька краплин — достатньо, щоб розрізнити інші за запахом. Вона розбереться, як виготовити ту кляту штуку самостійно.

Рішуче протупавши назад до коняки, вона сіла в сідло й рушила болотистим шляхом. Ківа відмовлялася думати про сказане Делорою: їхня можлива сімейна історія виходила надто жахливою. Зараз слід зосередитися на тому, щоб і надалі контролювати свою магію.

Срібношип їй допоможе — вона вже знала дорогу до садів з лікарськими рослинами. Треба взяти в палаці флакон — і до роботи.