Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 115 из 147

Глава 37

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

Дорогою до «Чорнолісу» пригод не трапилось, погода бу­ла ідеальна, дорога — безлюдна, кобила — спокійна, і коли Ківа спішилася біля бабусиного порогу, залишки неспокою зникли.

Проте ненадовго: Делора вишкандибала на ґанок — ціпок у руці, обличчя похмуре.

— Ти повернулася.

— Ви ж мені сказали повернутися, — повільно мовила Ківа, оцінюючи бабусин настрій. — Минуло три дні. Ваше зілля діяло ідеально, дякую. Я зовсім не відчуваю своєї магії.

— Хм-мпф, — фиркнула Делора. — І ти будеш переконувати мене, що повернулася по нову порцію, а не по кин­джал?

Ківа невпевнено подивилася на стару. Вона дума­ла, що їм вдалося досягти сякого-такого прогресу того дня, але тепер здалося, наче вони повернулись у вихідну ­точку.

— Я

дійсно

повернулася по нову порцію, — Ківа завагалася, пригадуючи обіцянку Зулейці, і визнала: — Хоча, якщо ви не проти, я б хотіла поговорити і про кинджал.

Делора підняла свій ціпок і вказала ним на Ківу, по­вторюючи свої дії під час першої зустрічі:

— Я знала! Ти точно така сама, як і вся твоя гнила сімейка! Я знала! Ото тебе дияволиця сюди відправила, щоб ти зробила брудну роботу за неї?

Еге

ж

?

Ківа схрестила руки і щонайхолоднішим голосом сказала:

— Якщо ви про мою матір, то ні. Вона мене не посилала. Бо вона мертва.

Навіть бровою не повівши, Делора відповіла:

— Ну й добре!

Ківа відсахнулася:

— Ви говорите так про власну доньку! Як це?

— Твоя матуся була отруйною зміюкою, і світові буде без неї набагато краще, — безсердечно відповіла Делора, в її смарагдовому погляді не було ані крихти горя. — Але я говорила не про неї. Я мала на увазі твою сестру. Вона роками мене дістає, з’являється тут раз на кілька місяців, намагається дістати в свої пазурі той кинджал. Каже, що хоче тільки подивитися на нього, і все. Ха! Ото брехня! Її так само переповнює ненависть, як і твою мату­сю. Така ж небезпечна. Я це нюхом чую… Не вдавай, наче ти цього не відчуваєш.

Те, що Зулейка лихіша, ніж у дитинстві, було абсолютною правдою. Безперечно, вона вимоглива. Проте Кі­ва знала, що в тої на це є свої вагомі причини. А ось чому сестра їй збрехала, що не бачила Делору вже багато ­років?..

До того як Ківа встигла придумати виправдання, бабуся продовжила:

— Я не віддам тобі кинджала ні зараз, ні будь-коли. І зілля більше не дам, забирайся звідси.

Ківа зблідла і зробила крок уперед, майже послизнувшись на мокрій, болотистій стежці.

— Будь ласка, мені байдуже до кинджала. Дійсно… Це ваша справа з Зулейкою. Але мені потрібне те зілля. Воно зупиняє мене від…

— Єдине, що воно робить, це відтягує неминуче, — обірвала Делора. — Я сказала тобі, що то не постійне рішення. Якщо ти продовжиш ним користуватися, то сказати, що буде, коли ти нарешті відпустиш свою магію на свободу, неможливо. Моя здогадка — ти станеш точно як твоя матуся: все добре й чисте в тобі перетвориться на темне, твоя сила за собою не лишатиме нічого, крім смерті й руйнувань.

До Ківиних вух долинули жаб’яче кумкання і далекий пташиний спів, але все це заглушив дзвін, який дедалі гучнішав. Ківа прошепотіла:

— Про що ви? Магія моєї матері…

моя

магія — це магія зцілення. Вона

допомагає

людям. У ній немає нічого темного.

Делора фиркнула:

— Ой, прошу. Твоя матуся використовувала магію, щоб убивати людей. Як і Торвін Корентін за багато століть до того.

Дзвін припинився.

Кумкання припинилося.

Пташиний спів припинився.

Якусь мить Ківа не чула нічого — кожен шум, кожну

думку

вихором вибило з її розуму. Вона, спотикаючись, позадкувала і не впала лише завдяки тому, що стукнулася всім тілом об коняку.

— Що? — самими губами сказала вона, не в змозі додати слову хоч трохи звуку.

Делора пильно подивилася на Ківу примруженими очима:

— Вона тобі не сказала? Твоя сеструня?

Ківа ледве могла дихати, не кажучи вже про те, щоб відповісти.

— Ану вгадаю: вона сказала, що твоя матуся померла від хвороби, яка роз’їдала її зсередини? Від чогось невиліковного? — Делора фиркнула. — Не сумніваюся, що так і було. Але також не сумніваюся, що вона не розповіла: це Тільдина власна магія вигноїла її зсередини. У мить, як Тільда почала використовувати магію на зло, та обернулася проти неї, поширюючись, як інфекція, прямо в душу. За таку силу є ціна. Щоб розпоряджатися смертю, людина має бути готова померти.

«Мати хворіла. Хвороба її роз’їдала, ми не могли зна­йти ліків… Інфекція повільно поширювалася, роками, ніхто цього не збагнув, доки не стало вже надто пізно».

Згадавши Зулейчині слова, Ківа сковтнула слину.

— Я не розумію. Наша магія — магія Корентінів —

добра

. Вона

зцілює

людей.

— І як вона це робить? — запитала Делора, важче спираючись на ціпок. — Ти маніпулюєш людським тілом. Твоя магія пришвидшує відновлення клітин, виганяє ток­си­ни, змінює кров, тканини, органи, і лише богам відомо що ще. Але така маніпуляція діє в обидва боки. Єдиною дум­кою ти можеш зупинити серце. Розірвати артерію. Спро­во­ку­ва­ти крововилив у мозок. Зупинити легеню. Спи­сок без кінця. Сила життя і смерті у тебе в руках. Твоя мати це знала. І десять років тому, коли вийшла зі сховку, вона була настільки зла, що скористалася нею саме так. Її магія ставала сильнішою і міцнішою, врешті вона досягла точки, де навіть не треба когось торкатися, щоб нашкодити і вбити. Останнє, що я чула: вона могла пройти повз групу людей і помахом руки переламати всім шиї. І вони всі гинули.

У Ківи до горла підступила жовч.

— Ви брешете.

— Навіщо мені брехати? Це моя донька. Невже ти думаєш, що я пишаюся тим, ким вона стала? — Делора відвела погляд, пильно подивилася на буру, каламутну болотну воду. — Є й хороша новина. Така магія дається не просто, а це означає, що шкода, якої вона може завдати, обмежена, навіть якщо постійно вправлятися. Та й вона була далеко не така сильна, як Торвін. Могла нашкодити кільком людям одночасно. А він міг спустошувати за раз цілі села. Чому, ти думаєш, Сана Валлентіс спробувала його вбити? Коли його сила прогнила, він перетворився на небезпеку для цілого королівства. Для цілого

світу

. Він був її чоловік, але народ вона повинна була захищати найперше.

— Ні, — сказала Ківа, піднімаючи руку якимись рив­ками. — Це не…

не

….