Страница 114 из 147
— А ти? Обрала сукню для себе?
— Так, — підтвердила принцеса, але замість радості в її очах з’явився сум. — То був подарунок від моєї дівчини, вона дала мені її до того… — Міррин обірвала себе на півслові й відвела погляд, тихо виправившись: — Вже
колишньої
дівчини.
— Співчуваю, Міррин, — тихо сказала Ківа.
Так само тихо принцеса промовила:
— Я дійсно думала, що вона — та сама, розумієш?
У голосі було стільки болю, що Ківа ледве не обійняла її, але не зробила цього, не певна, як це буде сприйнято.
— Вона написала і пояснила, чому схотіла порвати?
Принцеса кивнула і розповіла з гіркотою:
— Її сім’я втрутилася. Вони не вважали, що ми хороша пара.
Ківа витріщилася:
— Хіба вони не знають, хто ти?
—
Саме
через
те
, хто я, вони не схвалюють, — сказала Міррин. — Як виявляється, їм у сім’ї принцеса не потрібна. Тільки подумати!
Ківа не встигла висловити шоковану недовіру — Міррин продовжила вдавано життєрадісним тоном:
— Цьому не зарадити, але принаймні я маю чудову сукню на свою вечірку. В моєї колишньої чудовий смак на одяг — зачекай, побачиш ту сукню, Ківо! Твоя гарна, але моя — неймовірна.
В очах Міррин був відчайдушний вираз, наче вона благала Ківу не питати нічого, що змусить її страждати ще більше. А Ківа й не мала наміру продовжувати, особливо в день, коли принцеса виявила до неї рідкісну люб’язність. Вона мовчала, поки Міррин описувала сукню, а тоді вони розпрощалися.
Ківа виснажено зітхнула, опинившись на самоті, подивилася, котра година, і, на своє розчарування, побачила, що вже далеко за полудень. Вона запереживала через усе, що їй потрібно зробити, а тоді збагнула, що боїться марно. Подорож до Чорноводної Трясовини не повинна зайняти багато часу (якщо в бабусі не буде посеред тижня зустрічі книжкового клубу), тож вона могла дозволити собі відпочити кілька хвилин.
Але коли Міррин пішла, неспокій, який Ківа відчувала раніше, знову почав підкрадатися. Їй потрібно трохи нормальності, вирішила вона.
Надто багато часу вона проводила з королівською сім’єю — дуже хотілося побачити інше дружнє обличчя, з тих, хто не мешкав у палаці.
В Ківиних думках швидко сформувався план: вона відшукає Ресінду в Срібношипі і, якщо та вільна, пообідає з нею, а тоді позичить в академії коня й поїде в «Чорноліс». Якщо все піде, як заплановано, вона повернеться задовго до настання ночі, ніхто й не знатиме, що вона виїздила з міста.
Задоволена собою, Ківа заховала амулет під светр і вийшла з кімнати. Прагнучи уникнути маскарадного хаосу, вона поквапилася через головну браму, мало не скрутивши собі в’язи, коли спіткнулася об одного з численних садівників, які розміщували люмонієві краплинки на живоплотах, готуючись до вечірки.
Після легкої прогулянки вздовж річки Ківа почувалася значно розслабленішою, коли дісталася до Срібношипу. Ківа не побачила Ресінду в прихистку, тож рушила до найбільшого лазарету, де лікували хвороби й травми, і підійшла до приймальної частини.
— Пробачте, — сказала Ківа реєстратору — юнакові в квадратних окулярах. — Я шукаю Ресінду Лорін.
— Що в неї?
— Пробачте?
— Вона хвора? Поранена? Скажіть мені, чому вона тут, і я спрямую вас у потрібний відділ. Там вам дадуть номер палати.
Ківа похитала головою:
— Ні, вона цілителька.
— Ой. — Юнак поправив окуляри. — Пробачте, я тут новий.
Він не сказав нічого більше, тож Ківа запитала:
— Ви можете мені сказати, де її знайти?
— Знаєте, скільки цілительок тут працює? — він опустив голову й повернувся до роботи.
Розриваючись між сміхом і подивом через його грубість, Ківа пішла з лазарету. Побачивши групку молодих цілительок, які гуртом обідали на траві, вона рушила до них:
— Пробачте, що турбую. Можете спрямувати мене до цілительки Ресінди?
Відповіддю стали спантеличені погляди й хитання голів, одна сказала:
— Ми новенькі. Єдині цілителі, яких ми знаємо, — це наші вчителі.
Зітхнувши, Ківа їм подякувала й повернулася на шлях. Міркуючи над наступним кроком, вона пройшла повз трьох старших цілительок, але жодна з них не змогла підказати, де відшукати подругу. Ківа збиралася пошукати ще в двох лазаретах, аж тут запізніло пригадала: Рес сказала, що працює ранкові зміни, а вже не ранок.
Через зіпсований план обіду Ківа вирішила припинити марні пошуки і все одно себе потішити: вона пішла з академії та побрела назад до річки, де з’їла шокобулку (а то й три) і порцію запечених овочів у підливі. Цілком задоволена, вона повернулась у Срібношип і рушила до стаєнь, зрадівши, коли зустріла того самого конюха, що й минулого разу. Усміхнувшись йому, Ківа ввічливо попросила підготувати їй скакуна. Він придивився до її одежі, помітив, що на ній немає мантії цілительки (і прийшла вона цього разу без супроводу Рес); але, схоже, він пам’ятав її, тож, стенувши плечима, рушив до сарайчика. Через кілька хвилин він повернувся, ведучи Проліска за віжки.
— В тебе хороша пам’ять, — сказала Ківа, даючи йому срібну монету за клопоти (люб’язність Джарена і його королівських скарбниць).
— Ви їй сподобалися, — скромно сказав хлопчина. — Я подумав, вам захочеться знову на ній проїхатися.
— Її почуття взаємні, — сказала Ківа, погладжуючи кобилину плямисту шию. — Я поверну її — зоглядітися не встигнеш.
Не схоже було, що його турбували її плани: він покрутив у пальцях срібну монету й задоволено поклав її в кишеню. Ківа вилізла на коня й поїхала з академії.
«Це, — подумала Ківа, — було надто легко». І коли вона повернула на північ та почала подорож до Чорноводної Трясовини, на її обличчі з’явилась усмішка: давно пора було, щоб хоч щось пішло по її.