Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 110 из 147

Глава 35

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Після Кальдонових слів світ зупинився.

Чистий жах затопив Ківу і змусив її знову здійняти зброю — автоматично. Але Кальдон блискавично вхопив її зап’ястя і крутнув так, що вона спиною вдарилась об передню частину його тіла. Його долоня охопила кинджал і притиснула той їй до горла.

— Ти серйозно думала, що то була розумна ідея? — прогарчав він їй у вухо.

Ківин пульс стугонів він розуміння, що її викрито. Вона була впевнена, що от-от помре.

А тоді Кальдон її відпустив.

Однієї миті її життя пролетіло перед очима. Наступної — вона хитнулася, коли він знову крутнув її, щоб вона опинилася обличчям до нього.

— Кілька речей, які варто зауважити, — буденно сказав він і засунув кинджал Наарі собі за пояс, ловлячи Ківин переляканий погляд. — Перше: я знаю точно, хто ти така,

Ківо

Корентін

, і знав майже з першого дня нашої зустрічі. Капітан Веріс упізнав тебе під час першого Випробування, — пояснив Кальдон те, що Ківа вже й так знала, підслухавши Джаренову розмову з Королівською Радою. — До того як я відвідав тебе в лазареті, він розповів про ту ніч, коли тебе і твого батька заарештували. Однак

він

пам’ятав тебе лише як Ківу Мерідан. — Кальдонів тон був повен недовіри. — Тобі пощастило, що дівчина, яка була готова ризикнути власним життям заради Бунтівної Королеви, його не зацікавила настільки, щоб він заповнив пробіли, як зробив я, розшукуючи записи щодо тебе і твого батька. І це врешті привело мене до твоєї сім’ї. «Мерідан», аякже! — похмуро фиркнув він.

Вічносвіт їй у поміч, тюремні записи. Але… там не мало бути такого, що компрометувало б її, тим більше — такого, що могло б пов’язати Ківу з її сім’єю і справжнім походженням. Наскільки ж глибоко Кальдон копав, щоб дізнатися, хто вона така?

Вона тремтіла всім тілом.

— Я сказав тобі, що знаю про це багато місяців, тож припиняй тремтіти.

Місяців.

Кальдон знав про неї

багато

місяців

.

Та все ж…

Він все одно врятував її.

Все одно тренував її.

Все одно потоваришував з нею.

«Якої частини цього всього ти не розумієш? — спитав він після того, як вона повернулася від своєї бабусі. — Ми

переживаємо

за тебе, Ківо».

І того разу він уже знав, хто вона така.

— Чому? — видихнула вона, неспроможна на щось гучніше. — Твоя сім’я для тебе означає так багато — чому ти не видав мене, знаючи, наскільки я можу бути небезпечною для них? Для

тебе

?

Кальдон відповів без вагань:

— Тому що я планував використати тебе.

Ківа сіпнулася.

— В нас були проблеми з тим, щоб провести шпигунів у внутрішнє коло бунтівників, і я подумав, що ти можеш стати нашим шляхом туди. Мені було потрібно лише тримати тебе поруч і заслужити довіру. А якби це не подіяло, я б тебе шантажував: для цього в мене достатньо матеріалу.

Всупереч тому, що Ківа була винною, його зізнання її образило.

— Але тоді я почав знайомитися з тобою ближче, — продовжив він, — і усвідомив, що ти не така повна ненависті бунтарка, як я думав. До того часу, як ми поїхали з зимового палацу, я знав, що Джарен тобі небайдужий і твої плани — хоч які вони там — даються тобі непросто. Тож я вирішив зачекати і подивитися, що ти зробиш… і кого обереш.

«Ти повинна обрати. Він або ми.

Вони

або ми. Не мож­на мати те й інше».

Ківа відштовхнула подалі сестрин голос і сухими губами запитала:

— Оберу?

Кальдон проігнорував її натягнуту невпевненість.

— Визнаю, що постановочне викрадення мене здивувало… однак, гадаю, за таке особливе сімейне возз’єднання варто подякувати твоїй сестрі. — Він спохмурнів і додав: — Я досі не знаю, чому на нас напали мірравенці після того, як я розібрався з твоїми дружками-бунтівниками. Того дня, коли ти приспала мене і зникла, я

дійсно

щиро хвилювався, що вони тебе впіймали… мірравенці, не бунтівники. Я знав, що

вони

тобі загрози не ста­новлять.

— І дозволив мені себе приспати, — прохрипіла Ківа.

— Я не

дозволяв

тобі себе приспати, — заперечив Кальдон. — Я досі сердитий на тебе через те. Це принизливо… ти повалила мене з ніг трав’яним чаєм.

— А Торел… — продовжила Ківа, втрачаючи контроль. — Ти сказав мені, що він привабливий. Якщо ти вже знав, хто він такий…

— Ти його

бачила

? — перебив Кальдон. — Корентін він чи ні, він будь-кому, в кого очі на місці, сподобається.

Ківа потерла скроні, а тоді зупинилася, бо на неї навалилося запізніле усвідомлення:

— Ти не сказав Джаренові.

— В ім’я вічносвіту, звісно ж, це єдине, що тебе цікавить, — пробурмотів Кальдон, підводячи погляд до неба.

— Не єдине! — захистилася Ківа. — Але це дуже важливо.

— І чому ж? — безжально запитав Кальдон. — Бо ти знаєш, що правда розіб’є йому серце?

Ківа відвела погляд:

— Це ніколи не мало трапитись отак.

— І ти не

збиралася

сподобатися нам усім так, аби ми не помітили, коли ти вдариш нас у спину? Це не було частиною твого плану?

— Це не… я не… я не…

Але вона збиралася. Вона поїхала з Заліндова саме з таким наміром — проникнути в палац, познайомитися з сім’єю Валлентіс, знайти їхні вразливі точки і скористатися тим, про що дізнається, проти них.

Весь час це й було її завданням.

Її

вибором

.

Але вже ні.

З Ківи досить.

Вона не могла більше триматися за біль десяти років, не могла виправдати бунт у королівстві, наступник трону якого добровільно віддав би своє життя, щоб врятувати народ. Саме такого лідера потребував Евалон.

Нарешті вона зрозуміла. Відплата її матері — не її відплата. Вона може пробачити, забути давні прикрощі й старі зради і просто…

Просто бути Ківою Мерідан.

Донькою своєї матері… але і свого батька.

Фарана Мерідана, цілителя, який надихнув її на власні мрії.

Мрії, які вона може втілювати, відпустивши своє минуле.

Відпустивши Ківу Корентін.

Від такого усвідомлення з її плечей звалився тягар, настільки зненацька, що вона аж похитнулася.

— Зі мною все гаразд, — прошепотіла вона, коли Каль­дон простягнув руку підтримати її.

— Ти глибоко задумалася про щось, — сказав він. — Про що?