Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 107 из 147

Розміщені біля пристані, де річка Серін впадала в Тетранське море, доки були першим портом, куди заходили й звідки виходили кораблі, які подорожували до Вал­ле­нії і звідти. Переважно забудовані товарними складами і всілякими сховищами, протягом дня доки кипіли життям: моряки навантажували й розвантажували судна всіх ­розмірів, а розкладні вуличні ятки з невтомними крамарями продавали морепродукти поруч із рідкісними шовками, спеціями, милами, парфумами та численними іншими заморськими товарами.

Вночі, однак, доки перетворювалися на пустку, як Кі­ва дізналася тепер. Вона подумки вилаяла брата й сестру за те, що вибрали це місце для зустрічі, хоч і розуміла таку необхідність.

Тугіше затягнувши плащ, Ківа поквапилася темною вулицею й дісталася адреси, яку їй дали: маленького скла­ду, який примостився між двома більшими. Вона са­ме зібралася шукати вхід, коли почула, як її гукають на ім’я з клаустрофобного переходу між будівлями. Примружившись у чорноту, Ківа побачила Тора й Зулейку, які махали руками.

— Ми не могли зробити це вдень? — дорікнула Ківа, підійшовши. Місця було настільки мало, що вони стояли практично одне в одного на голові. — Ви десять років навчалися захищати себе, а я ледве вмію махати дерев’яним ме­чем. Якщо сьогодні вночі когось вб’ють, ми знаємо кого.

Тор широко усміхнувся на її невдоволене бурчання, а Зулейчині губи навіть не сіпнулися. Ківа насторожено подивилася на сестру, помітивши її стривожений вираз обличчя.

— Дякую, що прийшла, — сказала Зулейка, переступаючи з ноги на ногу й уникаючи Ківиного погляду. — Я… ми… я… — Вона гучно роздратовано видихнула і спробувала ще раз: — Я покликала тебе сюди, щоб вибачитися. За вчорашнє. За те, про що ти дізналася, і навіть більше за те,

як

дізналася. Я поводилася недобре. В усьому. Зокрема під час обіду. І я знаю, що це не виправдання, але це було… було надто важко перебувати там, у палаці. З ними. Я дозволила цьому затьмарити мій глузд, а не повинна була.

Ківа здивовано зітхнула. Вона не знала, чому її покликали, але точно не очікувала плутаного вибачення. Особливо такого, яке звучало щиро.

— Зула довго й ретельно подумала про все, — сказав Тор, його перехрещені руки і суворий вираз обличчя давали зрозуміти, що це він підштовхнув її подумати. — Вона розуміє, що зроблене було неправильним… не лише вчора, але й те, що вона не звільнила тебе з Заліндова.

— То через матір, — швидко захистилася Зулейка. — Вона дійсно сказала мені, що ти там була в безпеці, особливо зі своєю магією. І

ми

були в більшій безпеці. А я була мала, Ківо. Мала, налякана. От і послухалася. Її пояснення мало сенс: якщо тебе викриють, то викриють нас усіх. Це могло б усе зруйнувати. Однак доки ти в Заліндові, а ми переміщуємося, коли щось і трапиться, поки ти за ґратами, нас не знайдуть. І… — вона перебила сама себе.

Ківа вже чула Зулейчин аргумент, і хоча в ньому була певна логіка, цього не було достатньо, аби виправдати те, що дитину покинули в пеклі. Вона натиснула:

— І що?

Вагаючись, Зулейка сказала:

— Це звучатиме жахливо, але… — вона вдихнула і пошепки зізналася: — Я не хотіла й сама опинитися в За­лін­до­ві. Навіть думка про це переслідувала мене в кош­марах.

Ківа заплющила очі, неспроможна дивитися на сестру. Вона добре розуміла, що таке кошмари про Заліндов… проте їй довелося

жити

в тому кошмарі. На самоті. Десять років.

— Вибач, — прошепотіла Зулейка. — Я не повинна була слухати матір, тепер я це знаю. Треба було сказати Торові, і ми повинні були прийти за тобою. Ми підвели тебе.

Я

підвела тебе.

Почуваючись розбитою, Ківа зібралася з думками. Во­на змарнувала десять років життя, тож не могла просто пробачити Зулейці, наче цього не сталося.

Але сестра слушно зауважила, що була малою. Якби їх поміняли місцями і Тільда сказала Ківі, що всім безпечніше, поки Зулейка у в’язниці, хіба вона не повірила б матері?

Глибоко зітхнувши, Ківа сказала:

— Просто… спробуймо забути про це. Як ти вчора казала: що зроблено, те зроблено.

Зулейка глянула здивовано. Торел теж.

— Тебе… це влаштовує? — повільно перепитала Зу­лейка.

— Мене

не

влаштовує

багато що, — Ківин голос у темному переході погучнішав, а тоді вона знову тихіше додала: — Мене також

не

влаштовує

те, що ти дві ночі тому спробувала вбити Джарена і що через тебе Наарі втратила руку. Але цього я теж не зміню, так? Тож заради мого здорового глузду ми повинні…

— Заждіть, стривайте, — перебив Торел, спохмурнівши, і запитав у Зулейки: — Про Наарі я знаю, але про Джарена це що означає?

Зулейка не відповіла, натомість подивилася на Ківу і сказала:

— Якби я хотіла вбити принца, він був би мертвим. У мене такого наміру не було. Я просто хотіла його трохи налякати. Нагадати, що ми нікуди не подінемося.

Ківу здивувала Зулейчина самовпевненість, проте вона сказала лише:

— Він знає, що ви нікуди не подінетесь. І розглядає вас як реальну загрозу в широкому контексті подій. Для того є вагома підстава, зважаючи на те, про що я дізналася сьогодні.

Брат і сестра насторожились, і Ківа гарячково почала думати, як применшити свою заяву, а тоді збагнула, що цього не потрібно робити. Інформація, якою Джарен поділився, не могла нашкодити ні йому, ні його сім’ї. Бо один зі складників їхнього краху — за сотні миль звідси, під захистом не просто магії, а й цілої армії.

— Про що ти дізналася, Ківо? — запитав Торел, перетворюючись із її милого брата на генерала бунтівників.

Борючись із собою, Ківа міркувала, що сказати. З одного боку, її досі бентежило, що для її сім’ї немає швидкого способу законно забрати королівство. Але з іншого…

«Цьому юнакові суджена велич. Він буде найкращим королем, якого нам доводилося бачити». До Ківи долинув голос цілительки Тури — слова, повні правди. Побачивши Джарена серед його народу сьогодні і розуміючи не тільки з його слів, а й дій, як сильно принц дбає про людей, Ківа знала.

Королівству буде краще в його руках.

Вона почувалася, наче зраджує власну сім’ю, але хоч як старалася, не могла уявити Евалон, у якому королева — Зулейка чи навіть Тор — король. І точно не хотіла правити сама, навіть гадки не маючи, як давати раду з політикою та дипломатією. Їй було нудотно просто

слухати

, як Королівська Рада обговорює буденні справи — від думки про те, щоб брати у таких розмовах участь, щось у ній зсихалось і помирало.