Страница 102 из 147
Ківа взяла річ, повернула в руці. Її накрило тривожне відчуття, коли вона побачила просту, але елегантну золоту маску, але ця не була срібною і на ній не було переплетених змій, тож Ківа проковтнула тривогу й запитала:
— Навіщо це?
Джарен розвернув свою маску і закріпив у себе на обличчі:
— Для того, що ми збираємося робити, я повинен бути принцом Деверіком, — він вказав на своє обличчя і невпевнено додав: — Якщо ти не проти, теж одягни маску.
Ківа спохмурніла:
— Але я не з королівської сім’ї. Всім до мене байдуже.
Причина його неочікуваного виразу стала очевидною, коли він сказав:
— Потіш мене. Я… думаю наперед.
Його натяк вибив з Ківи дух, в її думках пролетів Тіппів портрет: зображення її і Джарена, вони тримаються за руки, в коронах. Це неможливо забути.
«Можливо, ви б поділилися з нами своїми намірами щодо неї».
Слова радниці Зери повернулися до Ківи, її вдарило дивне відчуття падіння, не зовсім неприємне.
Джарен, схоже, не очікував словесної відповіді і, діждавши, що вона кивнула на знак згоди, висмикнув маску з її онімілих пальців і лагідно закріпив ту на її обличчі.
— Тобі пасує, — пробурмотів він, розправляючи краї.
Ківі було важко набрати в легені повітря, але вдалося прохрипіти:
— Ем, дякую.
Джарен широко усміхнувся — маска закінчувалася на кінчику його носа, лишивши рот видимим. Його очі були наче два плеса підсвіченого сонцем океану, що дивилися з-поза золотої філіграні, неможливо красиві і до роздратування відволікальні.
Ківа прочистила горло і відвела погляд, торкнувшись холодного металу в себе на обличчі.
— Гаразд, принце Деверіку, — сказала вона, і його офіційне ім’я відчулося дивно на язиці. — То поясніть, чому ми прямуємо в Срібношип.
Джарен не відповів нічим, окрім ще ширшої усмішки, і повів її на кампус. Вона намагалася виглядати Ресінду, поки вони йшли кам’яним переходом, але відволіклася, коли вони рушили розгалуженням у напрямку лазарету для стаціонарних пацієнтів і реабілітації.
Щойно вони зайшли у велику будівлю, стало зрозуміло, що Джарен знає, куди йде стерильними коридорами. Цілителі й пацієнти махали руками, коли він проходив повз них, і нікого не дивувало його бачити. Однак вони зацікавлено дивилися на Ківу, від чого вона була вдячна за маску, яка захищала її від допитливих поглядів.
— Майже прийшли, — сказав Джарен, коли вони піднімалися широким спіральним пандусом на вищий поверх.
— Прийшли
куди
?
І знову він не відповів, але зупинився, коли вони дісталися на верхівку пандуса, повернувся до неї і запитав:
— Ти не проти, якщо я позичу твій амулет? Він повинен бути на мені, поки я тут, тому що… ну, ти зрозумієш незабаром.
Ківа питально до нього примружилась, проте він просто терпляче став чекати, й вона видихнула, дістала амулет з-під светра і віддала. Він негайно почепив його собі на шию, впевняючись в тому, що герб лежить на одежі так, що його добре видно. Лише після того він повів її далі білим коридором, і вони дісталися зачинених дверей наприкінці.
Роздратована відсутністю відповідей, Ківа почала була казати: «Джарене…» — аж тут він відчинив двері. До того як їй вдалося договорити, її вуха пронизали численні вигуки «ПРИНЦ ДЕВЕРІК!», і вона різко проковтнула скаргу.
Ківа приголомшено стояла у дверях, а Джарен з осяйною усмішкою крокував у кімнату, махаючи радісним обличчям довкола себе.
Дітям, подумки виправилася Ківа. Махаючи радісним дітям довкола себе.
Один швидкий погляд на ряди маленьких ліжок одне поруч з одним, різноманітні малюнки на стінах, кольорові іграшки, розкидані по підлозі, дав Ківі зрозуміти: вони в дитячому відділенні стаціонару.
У центрі всього був принц-наступник. Він широко відкрив обійми, поки діти поквапцем вибиралися з ліжок (деякі дуже повільно і слабко) й поспішали до нього.
— Він завжди до них такий ласкавий.
Ківа повернулась і побачила вдягнену в білу мантію срібношипську цілительку, яка нечутно підійшла збоку: середнього віку, темношкіра, жінка спостерігала за принцом з явним захватом — не через те, хто він, а через те, що він робив. Бо коли Ківа подивилася, Джарен підняв руки… і діти почали літати.
З них виривалися радісні верески, коли вони ширяли палатою. Джарен знав, до кого треба ставитись обережніше, і поводився з ними відповідно. Батьки й відвідувачі дивилися, всі усміхалися до принца з любов’ю та вдячністю — видно, бачили це раніше. Багато разів.
Тож Ківа повернулася до цілительки й запитала:
— Він часто сюди приходить?
— Щотижня, — жінка вказала жестом, щоб Ківа зайшла глибше в кімнату. — Принаймні коли він у місті. Його не було майже всю зиму… діти сумували… але він прийшов одразу, коли повернувся. Він не шкодує для них часу, незважаючи на те, що ділить день між численними місцями.
Ківа спостерігала, як Джарен помахав рукою, і в кімнаті з’явилися квіти, далі квітучі лози поповзли по стінах і вгору на стелю, палата ожила красою природи. І тут Ківа зненацька зрозуміла, навіщо йому був потрібен амулет.
Для прикриття.
Загал знав, що принц Деверік контролює магію вітру й вогню, але не більше. Якщо він бував тут і робив це раніше, то, напевно, вигадав історію про амулет і змусив усіх повірити, що сім’я зарядила його силою, якою можна маніпулювати… а насправді він геть ним не користувався.
Ківине горло стиснулось, і вона прохрипіла:
— Численними місцями?
Цілителька кивнула:
— О так. Він дуже активний, наш принц Деверік. Відвідує всі сиротинці, притулки для людей похилого віку, навіть допомагає годувати й одягати бездомних біля доків. Робить усе, що йому під силу, аби полегшити страждання інших.
Ківині очі запекло від сліз, горло стиснулося, не дозволяючи промовити відповідь. Цілителька помітила Ківину реакцію, підступила ближче й тихо сказала:
— Королеву Аріану, звісно, поважають, але принц Деверік — він народний принц.
Наш
принц. День, коли він успадкує трон, стане найкращим днем в історії Евалону. — Її погляд перемістився на Джарена, який повернув дітей на землю і тепер під супровід їхнього пищання й сміху жонглював вогняними кулями. — Цьому юнакові суджена велич. Він буде найкращим королем, якого нам доводилося бачити. Я в цьому впевнена.