Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 100 из 147

— Я пішов до твоєї кімнати подивитись, як ти, а Тіпп сказав, що ти пішла. Він почув, як Освальд переказував материне запрошення, і щойно він повідомив мені, я просто… зрозумів: щось не так. — Тихим голосом він завершив: — Вибач, що я не встиг раніше.

— Та я вдячна, що ти взагалі встиг, — сказала Ківа й повторила свої попередні слова: — Дякую, Джарене. Ти постійно мене рятуєш.

— І завжди буду, — відказав він. Глибина емоцій у йо­го відповіді вразила Ківу, проте він швидко (і

незграбно

) додав: — Ну, якщо доведеться. Чого, сподіваюсь, не трапиться. Більше ніколи. Але якщо трапиться, то я… так. Звісно. Очевидно.

Уже сміючись із того, як він заметушився, Ківа вдруге за ніч поклала палець йому на губи:

— Добраніч, Джарене.

Він зітхнув біля її пальця:

— Добраніч, Ківо.

Вона скрутилася більше і вже почала була засинати, коли раптом долинув Джаренів м’який шепіт:

— Ківо?

— Хм-м? — пробурмотіла вона.

— Вибач за сьогодні. Щодо твоєї сім’ї.

Навіть якщо вона вирішила про це забути, Ківа все одно знову відчула біль зради.

— І вибач, що я так розлютився, — продовжив Джарен. — Я просто…

— Знаю, — перебила вона також пошепки.

Напівсонна і неспроможна пильнувати за собою, Ківа посунулась і притиснулася до нього. Він перекотився на спину і притягнув її ближче, її голова лягла на його голі груди. Не думаючи, вона поклала руку йому на серце та обгорнула ногою його коліно — вони сплелися.

Він більше нічого не казав, але коли Ківа вже зовсім засинала, вона востаннє прошепотіла:

— Знаю.