Страница 10 из 147
В її сірих очах були смішинки, коли вона оголосила таку непевну погрозу, і деякі хоробріші студенти, йдучи до дверей, широко усміхалися; Ківа рушила за ними.
— Панно Мерідан, на одне слово?
Ківа завмерла на порозі кімнатки для обстежень.
— Так, Матроно-Цілителько? — запитала вона, використовуючи формальне звертання до жінки не лише через її вік і досвід, але й тому, що та була головою Академії Срібношип.
— Дуже мало людей помітили б знебарвлення під нігтьовою пластиною так швидко, як ти, — сказала Меддіс, прикриваючи померлого простирадлом. — І ще менше зробили б це без належної підготовки. — Вона підвела погляд, їхні очі зустрілися. — Ти мене вразила.
Ківа знітилася і пробурмотіла:
— Дякую.
— Фаран Мерідан мене також колись вразив.
Ківа миттєво перестала нітитися. Зморшки цілительки Меддіс поглибилися, коли вона усміхнулася:
— Я зрозуміла, чия ти донька, тієї миті, як ти зайшла в ці двері.
Вагаючись, чи їй варто тікати, чи зачекати, аби довідатися, що цілителька скаже далі, Ківа не встигла зробити вибір, і Меддіс запитала:
— Як твій батько? Досі рятує світ, по одному пацієнту за один раз?
Ківі на думку спав мільйон відповідей, але вона вирішила просто сказати:
— Він помер. Дев’ять років тому.
Обличчя Меддіс спохмурніло:
— О. Прикро це чути.
Ківа лише кивнула, не бачачи причин відкривати подробиці того, як він помер. Чи де.
Матрона-Цілителька прокашлялася.
— Твій батько був моїм найкращим студентом… якщо не брати до уваги той факт, що він взагалі не був студентом у Срібношипі. Юний Фаран Мерідан завжди прослизав на мої заняття, поводячись наче невинний новак. — Меддіс втішено пирхнула. — Він був настільки перспективним, що я тоді так і не повідомила про нього Матроні-Цілительці, знаючи, що та заборонить йому вхід на територію. Хтось із таким природним, інтуїтивним талантом заслуговував на шанс відточувати навички. Я вірила в це тоді. — Вона замовкла. — І вірю зараз.
Від погляду, який Меддіс кинула на Ківу, в тієї перехопило подих.
— Смерть Фарана — це трагічно, але я в захваті, дізнавшись, що його пристрасть перейшла в спадок, — сказала цілителька. — Якщо захочеш, тебе радо приймуть на навчання в Срібношип. Прослизати не знадобиться.
Ківин рот розтулився і стулився, як у риби. Навчатися в Срібношипі було мрією.
Скільки б вона дізналася… Від самої думки про це в неї на очі навернулися сльози.
А тоді їх стало ще більше, тому що вона знала, що не може погодитися.
Мати
померла
.
Я
на
шляху
до
Валленії
.
Настав
час
забрати
наше
королівство
.
Ківа написала ці слова своїм братові й сестрі, коли пішла з Заліндова, і їй слід довести справу до кінця, відмовившись від власних поривань на користь своєї сім’ї.
— Поміркуй над цим, — сказала цілителька Меддіс, коли Ківа нічого не відповіла. — Не квапся. Пропозиція лишатиметься чинною.
Проганяючи сльози, Ківа підготувалася ввічливо відмовитися. Але коли вона врешті-решт заговорила, то сказала:
— Я обміркую це.
Всупереч власним словам, Ківа знала, що Срібношип не є її майбутнім. Щойно Меддіс дізнається, де вона практикувала свої навички останні десять років, то відкличе своє запрошення. Ківі було потрібно тільки підкотити рукав і відкрити шрам у формі літери З на руці.
Але вона не могла цього зробити. Не могла настільки безповоротно нашкодити собі. Натомість вона тихо попрощалася і вийшла з кімнати для обстежень у стерильний коридор зовні.
Ківин розум не міг заспокоїтися, тож, ідучи довгим коридором, вона приділяла небагато уваги одягненим у білі мантії цілителям і студентам, а також різноманіттю відвідувачів і пацієнтів у простому вбранні, які проходили повз. Раніше того ж дня їй провели тур кампусом, і вона дізналася, що там три великі лазарети: один — для психологічних травм і зцілення, один — для догляду за стаціонарними пацієнтами й реабілітації і ось цей — для діагностування й лікування фізичних хвороб і поранень. Кампусом також було розкидано нечисленні малі будівлі, як-от майстерня аптекарів, карантинний блок, морг і цілительське помешкання. Загал мав доступ тільки до основних лазаретів, які поєднувалися зовнішніми переходами з аркоподібними кам’яними крилами, звідки відкривався вид на сади в центрі території. Срібношипський Прихисток (так називалися ті сади) — місце, де пацієнти й цілителі могли відпочити, насолоджуючись спокоєм дзвінкого струмка і ароматами польових квітів, і все це на пагорбі, з якого відкривався краєвид на місто, й аж вниз до того місця, де витка річка Серін зустрічалася з Тетранським морем.
Саме до Прихистку Ківа і рушила, щойно вийшла з найбільшого лазарету, трішки пройшовши кам’яною доріжкою, а тоді зійшовши з неї; її сандалі потонули в пишній траві, надвечірнє сонце вигрівало прохолоду в її кістках. Вона безцільно йшла, доки не дісталася до кладочки, якою можна було безпечно перебратися через дзюркотливий потічок, зупиняючись, аби опертися на дерев’яні поруччя і спробувати зібрати думки.
— Ой-ой, яке серйозне обличчя.
Ківа завмерла від знайомого голосу, попри те, як той змушує її почуватися… і що змушує відчувати. Вона зібралася з духом і повернулася, аби побачити постать якраз тоді, коли та зупинилася поруч.
Джарен Валлентіс… більш відомий як принц Деверік. Товариш-в’язень, з яким вони разом утекли, компаньйон у подорожі, її колись друг (і колись потенційно навіть більше ніж друг) і заклятий ворог її сім’ї.
Її
заклятий ворог.
— Це моє звичайне обличчя, — сказала Ківа, намагаючись не витріщатися. Його темно-блакитна сорочка з золотою вишивкою вздовж коміра виглядала на ньому добре, як і підігнані по фігурі чорна куртка й штани. Аби відвести погляд, знадобилося значне вольове зусилля.
— Так, і воно надто серйозне, — заявив Джарен, простягаючи руку, аби заправити пасмо темного, розтріпаного вітром волосся їй за вухо.
Ківине серце зрадливо підскочило, і вона внутрішньо себе насварила. Буденні прояви прихильності від Джарена не були незвичними. Навіть коли вони разом були в Заліндові, він поводився щодо неї відверто дружньо. З того часу, як вони втекли, Ківа намагалася тримати його на відстані, але її сила волі не безмежна. Здавалося, він народився з єдиною метою — спокушати її, відволікати від завдання.
І це було неприпустимо.