Страница 69 из 127
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ
ТРОХИ НЕУВАЖНО АЛІЗЕ ДИВИЛАСЯ на метелика, що відчайдушно майорів навколо мерехтливого світла
лампи. За спиною, у каміні, палало багаття, приємно прогріваючи руки та ноги, а в голові спліталися нитки розмови, хоча голос Хазана вже почав стихати. Вона відчула, як рука, що тримала Книгу Ар’ї притиснутою до грудей, почала слабшати. Вони вели напружені дискусії вже декілька годин, і дівчина стримала позіхання, перш ніж підняти погляд на темні вікна, у яких виднілося місячне світло.
Вона навіть не помітила, як очі заплющилися.
— Ваша Величносте? — запитав Хазан. — Ви заснули?
— Ні, — відповіла вона, різко вдихаючи повітря та розплющуючи очі. — Звісно, ні.
Хазан і Камран обмінялися поглядами.
Їм двом виділили найбільше помешкання: кімнати, які могли б бути її. їхнє помешкання було чудово відремонтованим каретним сараєм — з високими стелями та великими воротами, — затишно оздобленим товстими килимами й зручними меблями. Тут було дві спальні, одна ванна кімната й вітальня з високим каміном. Оскільки це було чи не єдине приватне приміщення з достатньо великою зоною для відпочинку, його автоматично призначили залою для нарад — адже їм було про що порадитися.
— Можливо, це й на краще, — сказав Камран, зітхнувши й дивлячись на всіх присутніх. — Діну все одно потрібно ще трохи часу, щоб оговтатися...
Аптекар похитав головою, маючи менш утомлений вигляд, але був уже більш-менш схожим на себе.
— Я цілком здоровий, справді. Будь ласка, не відкладайте плани через мене. Я вже відчуваю, як останні краплі отрути покидають моє тіло.
Алізе сіла рівніше, борючись зі сном.
—Хотілося б, щоб усе було так просто, але нам ще не можна залишати форпост, правильно? — запитала вона, поглянувши на Кіра в пошуках підтвердження.
— Ще зарано, — підтвердив король, хоч і не звертаючись до неї. Він сидів на жорсткому стільці біля одного з вікон, вдивляючись у темряву. — Я хочу бути впевненим, що за нами ніхто не стежить, і боюся, що доведеться зачекати ще принаймні кілька днів. Мої дракони будуть спостерігати, невидимі, за кордоном захисних чарів, відбиваючи будь-які загрози, якщо вони виникнуть. Вони дадуть знати, коли буде безпечно вирушати в гірську розвідку.
— Чудово, — тихо сказала Худа. Омід задрімав, притулившись до неї, на маленькому дивані, і вона ніжно пройшлася рукою по волоссю хлопчика, поки той спав. — А як вони збираються це зробити?
На ці слова Кір обернувся.
— Перепрошую?
— Твої дракони, — пояснила вона. — Як вони повідомлять тебе, коли буде безпечно?
— Так, — сказав Хазан, кинувши на нього загадковий погляд. — Поділися з нами у найдрібніших подробицях, як саме дракони збираються повідомити, коли та як ми маємо піти в гори.
Усі витріщилися на Кіра.
— Як я вже сказав, — раптом він відчув себе незручно. — Вони дадуть мені знати.
Алізе нахилила голову.
— Ти маєш на увазі, що вони надішлють якийсь сигнал?
Кір подивився на неї. Потім відвів погляд.
— У тебе досить незвичайні стосунки з твоїми драконами, — задумливо сказав Камран. — Я ніколи не бачив королівських драконів, які так добре виконували б накази. Зазвичай вони войовничі та вимогливі істоти, а сам король майже ніколи не бере участі в їхньому догляді...
— Вони войовничі та вимогливі, — з деяким роздратуванням зазначив Кір, — лише тоді, коли на їхні потреби не звертають уваги.
— Це
справді
цікаво, — зауважив Дін, пильно роздивляючись короля, — як ви можете командувати зграєю драконів без традиційних методів драконоводів. Ви навіть не хвилюєтеся, що вони зайняли позиції в горах, не зв’язані ланцюгами. Що заважає їм утомитися від такої ситуації та покинути нас?
— Вони не покинуть нас, — сказав Кір.
— Так, це ти так кажеш, — настирливо повторила Худа, намагаючись не розбудити своїм голосом Оміда. — Але як ти можеш бути впевнений? Вони не надто відомі своєю відданістю. їх неможливо задовольнити...
— Ой, просто скажи їм, — втрутився Хазан, граючись кинджалом у руках. — Це вже стає надокучливим.
— Сказати нам що? — збентежено запитала Алізе. — Хазане, чому ти знаєш про Кіра більше, ніж ми всі разом узяті?
Та Хазан тільки підійняв брову, дивлячись на короля.
Кір зітхнув.
— Я можу з ними говорити, — вимучено промовив він.
Настала тиша. Алізе затамувала подих. У каміні потріскувало вогнище.
— Ти можеш
говорити
з ними? — перепитала Худа. — Зі своїми драконами, ти маєш на увазі?
— Так. — Кір дивився на стіну.
— Ти хочеш сказати, що розмовляєш із ними? — наважилася запитати Алізе. — Як з людьми?
— Так, — знову відповів південний король, цього разу ще тихіше.
— Як? — вигукнув Камран, не в змозі приховати здивування.
— Ви всі забуваєте, — сказав Хазан, — що він провів
сімнадцять років
, навчаючись у храмі.
Генерал джинів нарешті перестав крутити кинджал і лише злегка посміхнувся, поглянувши на Кіра.
— Він може спілкуватися з істотами так само, як і Провидці. Без слів.
Худа ахнула. Алізе застигла.
— Ти можеш спілкуватися з
драконами
за допомогою думки? — захоплено запитала Худа.
— І з людьми теж, — відповів Хазан.
Кір різко повернувся до джина, кинувши на нього гнівний погляд, але Хазан посміхнувся ще ширше.
Алізе помітила, що Хазан, здавалося, насолоджувався тим, що дражнив Кіра, а ще більше її вразило те, що король майже дозволяв йому це робити. Вона бачила достатньо проявів дивної дружби між цими двома чоловіками, щоб зрозуміти, що її генерал довіряв Кіру — принаймні до певної міри, — і тепер було ясно, що Кір також довіряв Хазану свої таємниці. Фактично, вони обидва щось приховували від неї.
Ні, гірше:
Вони зберігали таємниці один одного.
Алізе відчула щось, що небезпечно схоже на ревнощі. Від цього почуття у неї перехопило подих.
— Це неймовірно, — приголомшено промовив Дін. — Я ніколи не чув про когось поза священством, хто міг би робити такі речі. Мистецтво безсловесної комунікації часто доводиться вдосконалювати десятиліттями, а спілкування з
тваринами
— це вже зовсім інший рівень складності.