Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 67 из 127

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

ПТАХИ СВИСТІЛИ, А ГІЛКИ ТРЕМТІЛИ, ЯК вітер пронизував безлисті крони дерев.

М’яке дзюрчання води здавалося цілющим бальзамом, даючи Кірові змогу зосередитися на своїх почуттях.

Він глибоко зітхнув, відчуваючи смак зими.

Коли минула ціла хвилина, та Алізе не промовила ні слова, він нарешті обернувся, щоб подивитися на неї. Вона повернула обличчя до величезного гірського хребта, а її очі були широко розплющені від подиву. Легкі сніжинки кружляли навколо її голови, деякі танули від легкого дотику до щік, а інші налипали на волосся, наче маленькі кристали.

— Я ніколи не втомлююся від цього краєвиду, — тихо промовила вона. — Я бачила його тисячі разів у своєму житті та у своїх снах, але щоразу він забирає в мене подих. Я ніколи в житті не бачила нічого настільки ж величного.

Її голос став тихішим.

— Хіба це не є маленьким дивом — бути свідком такої краси?

— Так, — відповів він, усе ще дивлячись на неї.

Вона нахилила голову, розглядаючи краєвид.

— Знаєш, коли я була маленькою, ми з Хазаном часто лазили на ці гори. Його мама була однією з найближчих подруг моїх батьків, і вона майже завжди брала Хазана із собою, коли приходила до них у гості. Він був єдиною дитиною, з якою мені дозволяли гратися. — Алізе подарувала Кірові сяйливу усмішку, яка пронизала його наскрізь, наче маленька смерть. — Він тобі ніколи не розповідав?

— Ні, — прошепотів він.

— Він навчив мене грати в гру з камінцями, — сказала вона, розсіяно проводячи рукою по злегка вкритій інеєм буйній траві. — Його кишені завжди були повні лісових горіхів.

Кір дивився на траву, на легкий дотик її пальців, які змушували світ звучати, наче музичний інструмент.

—Лісові горіхи, — повторив він.

— Тут є горіхові гаї, — додала вона, озирнувшись на нього. — Є фруктові сади, що простягаються на багато гектарів. Восени, коли листя змінює колір, тут просто неймовірно.

Потім дівчина тихо продовжила:

— Мені було дуже важко залишати цю місцевість.

— Ти була змушена поїхати?

Чому він і досі розмовляв з нею?

Чому він ще не пішов?

Що в біса з ним відбувається?

— Ну, — сказала вона, простягнувши руку, щоб зловити сніжинку, — життя зазвичай стає складнішим, коли люди постійно намагаються вбити тебе. Я думала, що переїзд у нове місце допоможе почати все спочатку.

—Допомогло?

—Трохи.

Серце стиснулося в грудях. Йому не було приємно уявляти її дитиною, беззахисною та самотньою, яка витримує жорстокі замахи на життя.

На мить його охопила лють.

— Я й не знав, — сказав він, зберігаючи надзвичайний спокій, — що ви з Хазаном були знайомі з дитинства.

Вона кивнула.

— Після того, як моїх батьків убили, я більше його не бачила, бо його мати так і не повернулася. — Дівчина завагалася. — Тієї ночі... Тієї ночі, коли ти бачив, як я зустрічалася з ним, — я зустріла його вперше за багато років.

— Ти маєш на увазі ту ніч, коли на тебе напали бандити, яких найняв покійний король Заал, щоб убити?

Як швидко Кір утратив зовнішній спокій. Чоловік ледь не заплющив очі. Ось чому він мав піти. Ось чому він ніколи не повинен був розпитувати її. Ось чому він мусив взагалі замовкнути...

— Саме так, — тихо відповіла вона.

— І ти справді вийдеш заміж за принца? — вигукнув він, утративши самоконтроль. — За чоловіка, чий дід винищив усю твою родину?

Алізе мовчки опустила погляд на траву.

— Це складне питання, — тихо сказала вона. — Я вже кілька днів обмірковую його. Мені справді здається, що дитина не повинна відповідати за гріхи своїх предків, але, крім того, я б не хотіла обговорювати з тобою цю жахливу тему.

— Ні, — видихнув він, непевно провівши рукою по волоссі. Він був занадто втомлений. Занадто напружений. Занадто роздратований. Кір не міг перестати говорити. — Вибач. Звісно, ні. Чому б тобі це робити? Ти ж не потребуєш мого благословення.

— Кіре...

— Ні, ти права. Не знаю, що я собі думав.

Він зараз піде. Зараз же він піде. Люди можуть їх побачити — Кір це знав... знав, що краще...

Але потім, у мить божевілля, запитав:

— То ти прийняла його пропозицію? Плани вже визначені?

Вона подивилася на нього, просто подивилася та нічого не відповіла, але її мовчання пронизало так боляче, наче це був ніж.

— Зрозуміло, — сказав він, важко дихаючи.

— Кіре, будь ласка, не роби помилкових висновків, — швидко промовила вона. — Усе не так просто...

— Пробач мені, — сказав він, і голос його був сповнений болю. — Я не повинен був питати... Не знаю, чому я... Я мушу йти...

— Гей! — пролунав голос. — Нічний метелику!

Кір заціпенів від жаху. Якось так вийшло, що тортури, яких він зазнав у житті, нічому його не навчили. Він мав передбачити, що ця мить стане ще гіршою.

—Нічний метелик?

— здивовано перепитала Алізе.

До них біг молодий солдат Акбар.

— Ваша Величносте, — вигукнув він, підходячи до королеви та віддаючи честь. Потім він поплескав Кіра по спині, наче старого друга.

Король раптом збентежено усвідомив, що вони із цим солдатом приблизно одного віку. Але чомусь прірва між ними здавалася величезною.

— Ось ваші ключі, — сказав Акбар, простягаючи руку, щоб показати важкий, вишукано оздоблений комплект. — Я зголосився їх доставити. Принцеса сказала, що не має бажання нікого переслідувати.

Він усміхнувся.

— Вона трохи божевільна, але досить приємна.

Алізе взяла ключі, ввічливо подякувала та подарувала хлопцеві широку усмішку, після чого Акбар помітно розслабився. Його обличчя стало порожнім.

— Пил, — прошепотів він. — Я перетворився на пил.

Він поглянув на Кіра.

— Ти був правий.

— На який пил? — запитала Алізе, дивлячись на них обох. — Правий щодо чого?

— Не зважай, — швидко відповів Кір.

Акбар кивнув, демонструючи надзвичайну відданість, та обійняв короля за плечі.

— Не зважайте, — підтвердив він.

А потім, відсунувшись, додав:

— Ми... ми сподіваємося, що вам тут сподобається, Ваша Величносте. Дехто з нас навіть зібрав квіти для вашої кімнати. Це не... Ну, розумієте, спочатку ми хотіли поселити вас у найбільшому будинку, але потім подумали... — Його вуха почервоніли. — Ну, ми всі подумали, бо ви ж молодята і все таке... І, звісно, після того, як я розповів усім про пил від метелика і все таке... Ми вирішили надати вам наш улюблений будинок, навіть попри те, що він найменший. Але я запевняю, що з нього відкривається найкращий вид і він найбільш усамітнений...