Страница 50 из 127
— Тоді б ви самі переконалися, що з нею все гаразд, і позбавили б нас усіх від необхідності слухати ці нудні запитання.
—Я згоден,
— підтримав його Амір.
— Ой, відчепися,
— пробурмотів Кір.
— Ти ж знаєш, що для неї набагато краще, що ми їдемо окремо. Я навіть не уявляю, що може чекати на нас у цій подорожі. Якщо зі мною щось трапиться, без вагань доправте її в безпечне місце...
— Так, ми знаємо,
— відказав Ісса. Кір практично відчув, як молодий дракон закочує очі. —
Ви вже тисячу разів нам це повторювали, сер. Ми захистимо її. Припиніть хвилюватися...
—Я припиню хвилюватися, тільки коли помру,
— мимоволі випалив Кір. Ця фраза пролунала наче удар батогом.
Після цих слів запала неприємна тиша, а голоси затихли в його голові. Кір хотів би забрати слова назад.
Він міг би бути обережнішим у виборі слів, якби був менше втомленим і роздратованим, якби відчував менше, хотів менше, потребував менше. А так чоловік відчув спалах провини, бо дракони почали обдумувати різні свої почуття, а їхні емоції вражали його, наче іскри.
—Ви... Ви знаєте, коли це станеться, сер?
— запитав Ісса. —
Ібліс дав вам якісь вказівки?
—Ще ні,
— відповів Кір, намагаючись зберігати рівний тон.
— Нам ще потрібно знайти її магію. Це останнє завдання, що залишилося.
— Тоді ви близько,
— сказала Захра.
— Так,
— сказав він.
— Дуже близько.
І дракони знову замовкли.
Кір відчайдушно зітхнув. Він знав цих блискучих тварин з дитинства. Хлопець виріс під їхньою опікою, у теплі їхньої мудрості та захисту. Для Кіра, який ніколи не бажав багато, мати власну зграю драконів було величезною розкішшю.
Але це також було величезною рідкістю.
Більшість королівств володіла драконячими печерами так само, як і скарбницями та заміськими маєтками — але ті ніколи не розмішувалися на території палацу. Дракони, хоча й були за своєю природою лагідними істотами, могли бути непередбачуваними й небезпечними, якщо їх провокувати; тому більшість доглядачів тримала тварин на ланцюгах. Зазвичай догляд за ними здійснювала ціла команда, адже ці звірі не схилялися перед зарозумілістю людей без вагомих причин. Щоб зберегти прихильність драконів, їх потрібно було постійно балувати розкішшю, робити їм масаж і доглядати за ними, інакше вони просто з’їдали ту людину та втікали.
Дракони Кіра, тим часом, були незалежними.
Звісно, він постійно дбав про них, завжди забезпечуючи їм затишне життя під своєю опікою та захистом. Але останнім часом вони мало чого вимагали від нього, адже стосунки короля з драконами не були ні умовними, ні вигідними. Вони залишалися з ним, бо так хотіли, бо багато років тому присягнули йому на вірність...
Коли він був ще дитиною.
У дитинстві Кір чув історії про поранених драконів: тих, кого вважали безпорадними, виганяли з їхніх лігвищ і залишали помирати. Поранені істоти, яких вигнали, помирали протягом року, і весь цей час їх повільно пожирали скарабеї та личинки, а шматки м’яса здирали грифи й шакали. Вони помирали повільно, у нестерпних муках, і, почувши про ці жахи, чутливе серце Кіра так і не змогло оговтатися.
Він благав батьків дозволити йому привезти додому поранених, скалічених і хворих. Хлопець докладав усіх зусиль, щоб знайти тих, кого відкинули, та за величезні гроші перевозив їх до замку на великих кораблях. Через драконів і Провидців його родина вважала його гіршим за ексцентрика. Проте вони були настільки поблажливими й легковажними, що дозволяли йому займатися своїми захопленнями, адже він був уже другим сином і до того ж трохи дивним, тож для нього було добре бути зайнятим і не заважати.
Щасливий від цього, Кір зникав.
Потроху він відновлював поламані тіла тварин, доглядаючи їх з лагідною терплячістю спокійної дитини. Та коли настав час випустити їх назад у світ, дракони відмовилися йти. Натомість вони схилили перед ним голови.
Кір став їхнім королем задовго до того, як отримав корону.
Він любив своїх драконів усім серцем, простою любов’ю маленького хлопчика, та полюбив ще сильніше, коли їхні розмови стали складнішими.
З раннього віку хлопець зумів опанувати механізми їхнього мовчазного спілкування та, хоч недосконало і з великими труднощами, почав розмовляти з різними істотами, знаходячи в їхньому товаристві розраду, яку не можна описати словами.
У певному сенсі його дракони були його єдиною справжньою родиною. За ними він, мабуть, сумуватиме найбільше.
Кір проковтнув клубок, що утворився в горлі. У напруженій тиші, з перебільшеним роздратуванням, він запитав, сподіваючись розвіяти напругу:
Де ж той клятий світлячок? Він зник уже більше двадцяти хвилин тому, а я...
Аж раптом нічне небо розрізав яскравий промінь світла.