Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 53 из 127

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

АЛІЗЕ ПРОКИНУЛАСЯ ВІД РІЗКОГО ПОШТОВХУ.

Її серце майже вискакувало з грудей, вона відчувала себе, як масло на воді, відокремлюючись від сну, навіть коли все ще плавала в ньому.

Дівчина блимнула очима, голова її була затуманена, а думки ніби застигли. Вона почувалася затишно та майже невагомо, поступово усвідомлюючи, що її огортає вишукане тепло.

Джинка хотіла лише одного — знову заснути.

Ніздрі наповнилися божественним ароматом, який заспокоював стривожене серце, і вона зробила глибокий заспокійливий ковток повітря, тихо зітхнувши, коли її запаморочений розум почав упорядковувати звуки й відчуття. Дівчина все ще рухалася, все ще колихалася від цього руху, все ще втішалася подихом вітру — хоча сонячне світло вже прогнало темряву, а місяць зник у яскравих променях світанку. Золотисто-блакитне світло розлилося по небу, і його неземне сяйво запалило нерівні краї гірського хребта.

Алізе знову кліпнула очима, ніби прокидаючись від сну.

Дівчина занадто повільно почала усвідомлювати, що більше не летить, не перебуває в небі. Удалині тихо щебетали птахи; їй здалося, що вона чує шум проточної води. Королева починала розуміти, що ці гори були неосяжними. Приголомшливими за своїми розмірами. Сніжно-білими та дивовижними. Алізе витягнула шию, намагаючись побачити їхні вершини, та була винагороджена таким несподіваним видовищем, що затамувала подих, а її серце забилося з такою швидкістю, що вона злякалася.

Кір.

Він сяяв у променях ранкового світла, а чіткі риси його обличчя вимальовувалися на тлі дивовижного пейзажу. Його мідне волосся набуло відтінку меду, а шкіра блищала, наче вкрита золотом.

Він ніс її на руках.

Алізе відчайдушно намагалася заповнити прогалини в пам’яті: вона, мабуть, заснула на своєму драконі; вони, ймовірно, прибули до місця призначення; він, без сумніву, застав її приспаною і взяв на руки. Це була найлогічніша послідовність подій, але у неї все ще залишалися десятки запитань:

Чи дісталися вони військового форпосту? Де інші? Як там Дін? Куди вони прямують?

Вона не могла цього пояснити, але відчувала, що вони, здається, приземлилися не в тому місці. Ба більше, коли її розум прояснився, дівчина відчула безліч різних відчуттів. її кістки відчувалися інакше, повітря відчувалося інакше, а всередині неї гуділи хвилі вібрації, наче натягнуті струни, ніби вона була інструментом, який хтось почав налаштовували.

Її серце не переставало битися у скаженому темпі.

— Кіре? — прошепотіла вона.

За ним жінка не бачила нічого, крім велетенських гір і щойно народженого сонця, і раптом її охопило занепокоєння, що він може відпустити її. А вона не хотіла, щоб він її відпускав. У його обіймах вона відчувала безпеку, якої не знала ніколи в житті. Алізе хотіла б ще тисячу разів заснути у присутності цього чоловіка, аби тільки це надихало його обіймати її так само.

Його блакитні очі на мить зупинилися на її обличчі.

—Доброго ранку, мій янголе, — тихо сказав він.

Вона була вражена цими словами.

—Доброго ранку, — відповіла дівчина, сама не вірячи, що її голос звучав настільки схвильовано.

Раптом вона усвідомила, що її руки були затиснуті між ними, притиснуті до його светра, під яким панувало суцільне тепло, немовби у розпаленій печі. Алізе спробувала згадати, де ж його плащ, але, перебуваючи так близько до нього, ледь могла згадати навіть власне ім’я.

Вона виявила, що дивиться на його шию, а потім на його ключицю, яка зникала під темним светром. Кір ніколи не дозволяв їй бути так близько до себе, тож дівчина відчувала п’янке здивування. Наче загіпнотизована, вона наважилася провести рукою по твердій гарячій поверхні його грудей.

Раптом Кір різко зупинився.

Молода жінка відчула, як його серце забилося, та заціпеніла, шокована власною зухвалістю.

— Пробач мені, — прошепотіла вона.

Та він тільки дивився на неї, ще міцніше обіймаючи, з важким диханням, і шепотів її ім’я, наче в розпачливій молитві. Тепло проникло точнісінько в її серце, а потім заполонило все тіло. До самого низу.

Вона раптом відчула, що зараз знепритомніє.

Він майже благав її не мучити його. Алізе це знала. Дівчина бачила це в його очах, і це анітрохи не заспокоювало її; навпаки, вона відчувала дивне жахливе бажання роздратувати його.

Вона хотіла знати, чи є у нього межа.

Вона хотіла знати, яким він може бути, коли втратить повний контроль. Боже, допоможи їй, вона хотіла побачити його нестримним. Вона хотіла знати, чого він боїться, бо хотіла, щоб він знав, що вони можуть поділяти ті самі страхи.

Алізе майже тремтіла від цієї думки.

— Ти відчуваєш себе достатньо впевнено, щоб триматися на ногах? — різко запитав він, дивлячись перед собою. — Я можу тебе поставити ось тут.

Їй захотілося збрехати. їй було соромно зізнатися, що вона це навіть обмірковувала. Але, зрештою, бажання, щоб він торкався її було значно слабшим за бажання позбавити його болю.

— Так, можеш мене поставити, — відповіла вона. — Дякую.

Побачивши щось удалині, Кір застиг. Та не поставив її.

Тільки тоді вона помітила, що вони йшли крізь щось схоже на траву, висотою до грудей. Вона майже нічого не бачила за щитом з Кірових рук. Переважно вона бачила гори, що прорізали небо.

— Бачу, ви прибули цілими й неушкодженими? — пролунав незнайомий жіночий голос.

Потім почувся звук чобіт, що стукали по землі, наближаючись до них.

— Кіре, — сказав Хазан. — Чи не міг би ти...

— Беру слова назад, — промовила незнайомка. — Тепер очевидно, що один з вас має не дуже добрий вигляд...

— Периметр запечатаний, — сказав Кір, і Алізе не зрозуміла, про що він говорить. — Інакше б я її не приніс.

Хазан зітхнув, нібито з полегшенням, хоча вона й не бачила його обличчя, бо Кір усе ще не поставив її на землю.

—Добре. Дуже добре. — Хазан зробив паузу. У його голосі пролунала нотка занепокоєння, коли він додав: — Я сподівався, що ми встигнемо до світанку, але, мабуть, доведеться задовольнитися тим, що є.

— Це диво, що ми взагалі змогли дістатися сюди, — сказав Кір.

— Що це означає? — запитала Алізе, піднявши голову над фортецею Кірових обіймів. — Про що ти говориш? Де всі?

—Доброго ранку, Ваша Величносте, — сказав Хазан, ввічливо кивнувши їй головою. Він був пом’ятий і втомлений. — Худа, Омід, Дін і Камран — трохи попереду. Не хвилюйтеся, ми всі благополучно дісталися.

Її очі розширилися.

—А я мала б хвилюватися? Щось сталося під час подорожі?