Страница 34 из 127
Як і обіцяв, Камран залишався поруч із нею весь день, і хоча вона вважала ситуацію абсурдною, та не знала, як з нею впоратися. Дівчина знала, що ситуація не була романтичною, а навпаки — подекуди навіть жорстокою. Вона не відчувала до Камрана того, що відчувала до Кіра. І все ж таки були певні невідворотні обставини, від яких вона не могла втекти, — факти, які чітко визначали її життя.
По-перше, вона мала відповідальність перед своїм народом.
По-друге, вона була зв’язана пророцтвом, яке визначало цю відповідальність.
По-третє, Кір мав померти, щоб це пророцтво здійснилося.
Тож відштовхувати Камрана було нелогічно. Останні кілька днів вона ретельно обмірковувала його пропозицію та, усупереч своїм почуттям, змушена була визнати, що об’єднання королівств Тулану та Ардунії може бути доцільним — хоча б тому, що легендарна міць ардунійської армії допоможе захистити її народ. Ардунія і так вже була найбільшою імперією на землі. Разом вони могли б протистояти збройним конфліктам у світі. Можливо, їй і справді судилося вийти заміж за принца. Можливо, це був єдиний шляху майбутнє. Можливо, саме тому він і з’явився в її житті.
І якщо Кір був лише засобом для досягнення мети, чи означало це, що Камран був цією метою?
Це не обов’язково мав бути шлюб за коханням, щоб досягти необхідних політичних результатів, але якщо вони з Камраном колись одружаться, вона б хотіла, щоб вони мали хороші дружні стосунки. Адже, зрештою, одного дня їй хотілося б мати власних дітей, тож вона не хотіла б відчувати відразу до їхнього батька...
Раптом Кір випростався. Його обличчя побіліло.
— Вибачте, — сказав він непевно. — Я відчуваю, що вже виконав свої обов’язки на сьогодні. Бажаю вам доброї ночі.
— Зачекай, — сказала Алізе, приголомшена. Вона із зусиллям підвелася, намагаючись зібрати свій шлейф. — Куди ти йдеш...
Він не відповів їй.
Король розвернувся та широкими кроками пішов до коридору, і Алізе побігла б за ним, якби Хазан не зупинив її легким дотиком руки.
— Він нездоровий, Ваша Величносте. Можливо, ви дозволите йому відпочити...
—Відпочити?
— Алізе налякала сама себе. Її охопило бажання взяти склянку й кинути її через кімнату. — Як він може відпочивати, коли я не з ним? Коли наслідки клятви на крові продовжують руйнувати його тіло?
— Ваша Величносте...
— Я казала тобі, що більше не залишу його, Хазане. Тієї ночі я попередила тебе, щоб ти ніколи не віддаляв його від мене. Мене тут тримає лише моя розгубленість, інакше я б уже пішла до нього, бо я хочу дізнатися, чому ти продовжуєш приховувати його від мене, хоча добре знаєш, що я можу полегшити його страждання, які він переживає в моїй відсутності...
— Моя люба, — здивовано вигукнула Худа. — Це не схоже на тебе, щоб ти так переймалася...
— Я хочу відповіді, Хазане, — сказала Алізе, намагаючись зберігати спокій. Вона починала побоюватися, що й справді збожеволіла. Дівчина чула себе — чула різкий тон свого голосу, — та все одно не могла заспокоїтися.
Те, що і сам Кір, і Хазан могли так байдуже ставитися до його страждань, доводило її до сказу.
Хазан бачив його.
Хазан, як ніхто інший, знав, наскільки болісними можуть бути наслідки цієї клятви. Саме через суворі попередження Хазана Алізе і вирішила, що після клятви вони з Кіром будуть змушені завжди бути разом — хоча б для того, щоб полегшити його біль. На щастя, вона була готова пожертвувати своїм спокоєм, щоб послабити його страждання. Натомість Кір поводився так, ніби йому було байдуже, чи його вже дружина поруч, чи ні. Він так переконливо грав свою роль, що вона й насправді повірила в це — аж доки не виламала його двері та не побачила правду на власні очі.
Він готовий був терпіти будь-які муки, аби тільки не бачити її. Тепер її охопила лють.
— Чому ти наполягаєш на тому, щоб тримати його подалі від мене? — запитала вона, ледь стримуючи тремтіння в голосі. — Чому ти постійно стаєш на його бік, хоча знаєш, що це завдає йому болю...
— Пробачте, Ваша Величносте. — Хазан раптом зблід. — Це була лише пропозиція. Прошу вас, не зважайте на мою думку, якщо вважаєте її неприйнятною.
— Це не відповідь, — сказала вона, різко відвернувшись, бо очі її пекло. Боже, Алізе справді втрачала самоконтроль.
— Нехай страждає, якщо хоче страждати, — недбало сказав Камран. — Чому нас має це хвилювати, якщо він хоче маринуватися у власному болі?
— Він, як мінімум, жива істота, — тихо сказав Хазан. — Ви ж, мабуть, визнаєте...
— Та невже? — перервав його Камран. — А ти б, якщо бути чесним, вважав його рівним іншим істотам?
Людину, яка вбивала протягом усього життя, уклала угоду з дияволом і зруйнувала власну душу? Ні, я не згоден — і я не відчуваю до нього жалю. Без сумніву, зараз він страждає лише за свої злочини...
— Вибачте, — сказала Алізе, і голос її затремтів. — Я мушу йти... Я не можу... Я не можу більше тут залишатися...
Алізе підхопила спідницю та майже вибігла з балкона. І хоча вона й намагалася впіймати корону, що зісковзнула з її голови, навіть не озирнулася, коли та з гучним гуркотом упала на підлогу.