Страница 116 из 127
Швидко, відчайдушно, Кір розповів їм усе. Він розкрив кожну страшну деталь минулорічних подій — кожну кошмарну мить, кожен болісний випадок, — а тим часом носта палала в кишені Алізе. Та їй не потрібно було підтвердження магічного предмета, щоб переконатися, що Кір говорить правду, хоча вона також розуміла, що він нарешті надає їй докази, яких дівчина так довго прагнула. Ніколи більше вона не буде змушена слухати погані слова на його адресу. Ніколи більше вона не буде мовчки терпіти образи його честі. Докази були в її кишені — і ось вони перетворювалися на її очах.
Кіра було несправедливо засуджено, і тепер усі це знали.
Їхня група стояла перед ним, наче паралізована, поки він говорив, навіть коли його власне тіло кам’яніло дедалі більше. Затинаючись, він розповів їм, що диявол незабаром вимагатиме свою винагороду — що диявол невдовзі успадкує його тіло, — і після цього останнього одкровення вони були настільки вражені, що застигли в мовчанні.
Усі, крім Алізе, яка впала на коліна на дивовижні шовкові пасма трави...
Та відверто заплакала.
Вона була настільки розбита горем після його зізнання, що ледве могла говорити.
— Кіре, — прошепотіла дівчина крізь сльози. — Скажи мені, що ти знайшов якийсь вихід — дай мені привід для надії, — скажи мені, що є шлях уперед...
— Я намагався, — промовив він, і тут його голос затремтів.
Ці два слова вирвали з її грудей новий стогін. Вона відчувала біль від того, що поділяла його страждання; від чай від того, що не змогла його врятувати; сором за те, що колись сумнівалася в ньому; та вона не знала, що тепер робити.
Алізе нічого не могла вдіяти. Кір скоро помре.
Як довго дівчина сподівалася саме на таке зізнання від нього — зізнання, яке могло б звільнити його, яке могло б повернути його до неї вже без кайданів, — адже в глибині душі вона вже знала, за якого чоловіка вийшла заміж. Для Алізе не мало значення, що світ не погоджувався з нею; вона була свідком його щоденної самовідданості, його порядності. Кір був чесним, благородним і витривалим. У ньому не було ані краплі безчестя.
Тому його слова так глибоко вразили її.
— Я благаю тебе своїм останнім подихом, не плач за мною, — сказав їй Кір, затинаючись. — Я не гідний твоїх сліз. Я підвів свою родину, свій народ і саму свою людськість. Але немає більшого безчестя для моєї душі. — Він з трудом ковтнув слину, а його очі засяяли від гарячки. — Ніж усвідомлення того, що я підвів тебе.
— Кіре...
— Пробач мені, — прохрипів він, і його груди стиснулися так, що він ледве міг говорити. — Пробач мені.
— Зачекай, будь ласка, зачекай...
Кір задихнувся, коли його горло, а потім і рот, скам’яніли. Його блакитні очі стали сірими, а обличчя — мертвим. Завмерши від жаху, Алізе спостерігала, як параліч повністю охоплює тіло її чоловіка. Сльози затуманили їй зір, коли вона стала свідком наслідків цієї жахливої магії, а її серце мало не розірвалося в грудях. Цей дивовижний могутній король став блідим, наче крейда, тіло його затверділо, як граніт, і нарешті він упав, як моноліт, Із силою, яка не могла залишитися непоміченою для світу.
Коли Кір упав, земля під ним розкололася.
Землетрус сколихнув цю дивну сцену, розбивши пологі пагорби в оманливо повільному, схожому на сон обвалі. Сонячне світло викривилося; сніг затремтів; хмари розпалися. Напівпрозорі виткані троянди розчинялися, як розсипаний цукор; примарні туманні дерева зникали, як утрачені спогади. Павутиння замку, який, безсумнівно, містив її долю, повільно опадало вдалині, а Книга Ар’ї була як маленький надгробний камінь у її кишені.
Але вона з подивом виявила, що все це їй байдуже.
Алізе не чула криків друзів; вона не бачила їхнього розпачу; вона не могла думати ні про кого, крім нього.
Алізе підбігла до його мертвого тіла.
їй потрібно було на власні очі переконатися, що Кір помер, що вона справді втратила його. Дівчина бачила, як він умирав, але все ще відчувала в душі якийсь слабкий зв’язок. Вона не була впевнена, чи ланцюг клятви на крові було розірвано, чи просто він згасав, як полум’я...
Молода королева у відчаї схилилася над своїм чоловіком, а тіло її розривали ридання. Вона взяла його бездиханне обличчя в долоні та благала його прокинутися, повернутися до неї, сказати їй, що він усе ще там, десь усередині, — але його шкіра була холодною, груди не рухалися, а серце не билося.
А потім його раптом підкинуло в повітря.