Страница 98 из 103
Розділ тридцять перший
КАМРАН СТОЯВ ВЖЕ щонайменше двадцять хвилин, дивлячись на небо з кволою, непевною надією. Він сховав клаптик паперу назад у коробку, а коробку — в кишеню плаща, та перо, тепер вже заплямоване його кров’ю, все ще було затиснуте в кулаці. У його голові вирувала якась кручія суперечливих емоцій, викликаних неймовірними доказами того, що його улюблені Провидці знали все за багато днів до того, як їх було вбито, не лише про смерть короля Заала, але й про те, як страждатиме Камран...
Від цього серце його розривалось на друзки.
Він дивувався, наскільки жерці та жриці були впевнені в його рухах та діях. Камран тепер володів частиною заповіту свого діда, і якби він відкрив цю посилку на день раніше, він був би шокований, так, але також розгублений та спустошений. Можливо, він використав би перо занадто рано або не в той час. Гірше того: тоненьку коробочку можна було б легко загубити. Втратити. Повестися з нею неправильно.
І все ж Провидці не хвилювалися. Все сталося саме так, як вони передбачали.
Він помилково вважав, що нове покоління Провидців зрадило його, кинувши у вежу. Тепер він бачив, що вони захищали його — замкнули там, де Заххак не зміг би до нього дістатися, і залишили його досить високо в небі, щоб Сіморг могла легко знайти його.
Звісно, він не знав, яка саме частина всього цього мала бути перевіркою. Він не знав, що саме він мав довести, і як він міг це довести — але тепер він бачив, що вони знали про його план. Вони, мабуть, знали, що він збирається до Тулану, бо дар Сіморг — легендарної постаті, про яку він так багато чув у дитинстві, про доброту і щедрість якої Заал розповідав нескінченні історії — був даром переміщення і захисту. Камран знав, що він може їхати на її спині, що вона віднесе його туди, куди йому потрібно, що вона запропонує йому свій захист і своє товариство.
Сіморг любили багато хто, але особливо ардунійці, які вірили, що вона все ще живе тут зі своєю сім’єю, але ніхто не бачив її з того дня, коли Заал повернувся до палацу в ту тріумфальну мить, розсікаючи небо на спині цього блискучого неземного створіння.
І ось тепер Камран стояв перед можливим виходом з божевілля свого життя — можливістю укласти союз з найлегендарнішою магічною істотою в історії його світу — і він навіть не знав, чи прилетить Сіморг. Камран не знав, чи правильно він вчинив, і скільки часу може знадобитися величній пташині, щоб знайти його.
Години? Чи дні? Чи не замерзне він до того часу на смерть? Чи жива вона взагалі, після всього цього часу?
Камрану спало на думку, що він міг би зігрітись, пошукавши на підлозі цієї брудної вежі пару каменів, якими він міг би вдарити проти купи засохлого листя; і хоча він не заперечував проти того, щоб обшукати вогкі глибини цієї камери голими руками, та все ж він завагався від цієї ідеї, сподіваючись, може, на інший варіант, бажано якийсь більш схожий на божественне втручання, або...
Раптом він почув несподіваний грім поспішних кроків та гул схвильованих голосів.
— Камране? Камране, ви там? — почувся сильний стукіт у металеві двері, і принц був настільки ошелешений цим несподіваним галасом, що насилу отямився від своїх думок; він ледве встиг оговтатись, як побачив м’яке, мерехтливе сяйво, що рівномірно падало з неба над ним. Він був так поглинутий тишею і незвичністю весь цей час, що на мить подумав, що це йому здається — аж поки не почув наростаюче гудіння по мірі наближення того м’якого світла, маленького мерехтливого сяйва, яке без попередження ніжно вдарило його по обличчю.
Хазанів світлячок
.
Камран був приголомшений. Він ніколи не відчував такого піднесення та полегшення. Він думав, що впаде на коліна від його сили.
Натомість він цілком спокійно запитав:
— Чому ти так довго?
У відповідь Хазан виламав двері.
Іржава металева панель оглушливо застогнала, коли її вибили з рами, петлі заскреготіли, коли їх розірвали на частини. Камран швидко відійшов з дороги, і вся камера здригнулася, коли важкі двері з гучним гуркотом впали на землю.
Відчувши, що він у безпеці, Камран рушив уперед, щоб потиснути руку своєму другові — подякувати йому за те, що він зробив, — але натомість рвонув так рвучко, що мало не перечепився через гниючу грудку чогось наскрізь мертвого.
— Ваша високосте? — міс Худа зазирнула у відчинені двері. — З вами все гаразд?
— Він живий! — заплакав Омід і обійняв Камрана, виявляючи таку турботу, за яку ще кілька днів тому його могли б засудити до смертної кари. — Ви живий!
— Боже правий, — скрикнув Дін, грубо відтягуючи Оміда від принца. — Негайно відчепися, хлопче. Що ти собі думаєш? Не можна просто так обіймати принца Ардунії...
— Вибачте, — задихаючись, промовив Омід. — Мені страшенно шкода, сір, просто я такий радий вас бачити — я був певен, що міністр оборони зробив з вами щось жахливе...
— О, так, він скажено лютує, — схвильовано кивнула міс Худа. — Він носиться і кричить на всіх, навіть на Провидців — і я ніколи не бачила, щоб слуги були такі налякані, а це багато про що говорить, бо моя мати буває нестерпно суворою з підлеглими.
Камран стояв і дивився на цей цирк у стані шоку.
Він чув їхні голоси в своїй уяві раніше; він знав, що вони обговорювали його, цікавилися його місцезнаходженням; але він не думав, що вони створять кампанію з його порятунку.
— Що, — сказав він, ледве в змозі говорити, — в
біса
— що ви всі тут робите?
— Очевидно, що я прийшов, щоб врятувати вас, ідіоте, — сказав Хазан. — Я був вже досить близько до палацу — складав зброю в ящики для подорожі, — коли мене відшукав мій світлячок. Я залишив його в палаці, щоб він наглядав за всім під час моєї відсутності, і він сповістив мене про вашу ситуацію, коли з’явився Заххак. Я приїхав так швидко, як тільки зміг.
— Я не тебе питаю, — зневажливо сказав Камран. — Звісно,
ти тут
— і я дуже радий цьому, дякую, що прийшов, серйозно, та я питаю в цих трьох...
— О, — сказав Хазан, і Камран почув, як його голос потемнішав. — Так. Хіба це не приємно? Вони наполягали на тому, щоб допомогти мені врятувати вас.
— Що?
Чому
?
— Ну, ми побачили, що вам загрожує небезпека, сір, — відповів Омід. — То була жахлива зрада — я б ніколи не подумав, що Провидці здатні використати проти вас таку жахливу магію...
— І ми не збиралися стояти й дивитися, як законного короля тягнуть геть, — вигукнула міс Худа, — щоб якийсь зміючний міністр прибрав вашу корону! Мій батько
ненавидить