Страница 93 из 103
При цьому Алізе відчула укол чогось схожого на ніяковість. Як вона могла вимовити словами пояснення, яке вголос звучало до крайності мелодраматично? Тоді вона бачила лише людину, яка потребувала допомоги; вона не ставила під сумнів імпульс допомогти; вона не думала, що, можливо, занадто гостро реагує. Тепер вона не була такою впевненою.
Нервуючи, вона стиснула руки.
— Я витерла більшу частину крові спідницею, — сказала вона, утупивши очі в підлогу. — Але потім... Потім я використала вологу моїх сліз, щоб відтерти липкі залишки.
Кір мовчав протягом лякаюче довгого часу.
Коли він нарешті заговорив, його голос був м’яким, а здивування відчутним.
— Ти плакала за мною?
— Ти ж уже помітив, — прошепотіла вона, — що я, здається, занадто багато плачу.
— Ти використала свої власні сльози, — сказав він, майже зломлений, — щоб змити кров з мого обличчя?
На це Алізе не мала жодної жартівливої відповіді.
Збентеження, яке вона відчувала раніше, перетворилося на заціпеніння всього тіла, коли вона стояла там, слухаючи, як він перераховує її попередні вчинки, і її голова нагрівалася.
Вона не могла змусити себе зустрітися з ним поглядом.
— Алізе. Будь ласка, подивись на мене.
Вона похитала головою в підлогу.
— Це дуже принизливо для мене, Кіре. Я не буду дивитися на тебе.
— Чому це принизливо?
— Тому що я була
дурепою
, — сказала вона в раптовому пориві. — Я була доброю до тебе лише для того, щоб дізнатися, що ти брехав мені весь цей час — що ти вкрав мою книгу і відмовляєшся її віддати...
Слова застрягли в її горлі.
Алізе підняла голову, коли говорила, гнів випалив найбільшу частину її тривоги, але її зупинив вираз обличчя Кіра. Страждання в його очах вдарило їй у груди.
— Чому ти це зробила? — сказав він, і його голос був напружений. — Чому ти була такою доброю до мене? Я чув чийсь плач, та думав, що це сон або галюцинація. Боже, як ти торкалася мене... — він обірвав себе, вираз його обличчя був замученим. Він похитав головою, провів рукою по роті. — Алізе, моя рідна мати ніколи не торкалася мене з такою ніжністю. Я й не думав, що ти можеш бути справжньою.
Вона не знала, що відповісти.
Її серце билося так сильно, що вона ледве чула власні думки. Кір дивився на неї багато разів відтоді, як вона познайомилася з ним, і завжди з різним рівнем інтенсивності, але ніколи так, як зараз. Ніколи так, ніби він хотів упасти перед нею на коліна.
Вона почула, як її голос трохи затремтів, коли вона тихо промовила:
— Я вважаю, що слова, які ти використовував, щоб описати мене, були
зворушливо нікчемними
.
Кір зітхнув так сильно, що вона побачила, як його груди трохи ввалилися. Він виглядав спустошеним.
— Я заслуговую на те, щоб мене пристрелили за ці слова.
Їй вдалося посміхнутися, але в посмішці не було життя.
— Ти скажеш мені, що відбувається? — запитала вона, сподіваючись хоч якось пригасити вогонь в його очах. — Ти казав, що це завжди з тобою відбувається, що це частина циклу.
— Так, — відповів він, але голос його був невиразним, вимученим. — Це лікувальний сон. Він завжди занурює мене в дивний туман. Зрештою, це єдиний спосіб зберегти мені життя.
Алізе зблідла.
— Ти хочеш сказати, що Ібліс катує тебе майже до смерті, а потім повертає з того світу — лише для того, щоб зробити це знов?
— Так.
Вона відчула, що їй погано.
— І часто він так робить?
— Так, — тихо відповів він.
— Як часто?
— Це залежить від часу, — він зітхнув. — Іноді двічі на тиждень.
Вона затулила долонею рота і зронила якийсь звук, схожий на схлип.
Кір лише подивився на неї, подивився з тим самим невгамовним жаром в очах і нічого не сказав. Між ними запанувала важка тиша, тиша, сповнена несказаного. Щось змінилося після цих одкровень, і Алізе не була впевнена, що зможе це щось якось визначити. Тоді вона усвідомлювала лише те, що бачила, а бачила вона зовсім іншого Кіра, якого ніколи раніше не знала.
Він здавався приголомшеним.
Більш того, він торкався до неї — проводив руками по її тілу, притискався губами до її шкіри — і тепер вони обоє це знали. Алізе не дозволяла собі думати про те, що сталося між ними, бо відкинула його божевільні слова як неприйнятні зізнання; вона не вважала за чесне сприймати його дії під впливом дурману доказом якихось всеосяжних почуттів до неї. Але що довше він стояв, не спростовуючи своїх слів, не вибачаючись і не заперечуючи, то більше вона замислювалась, чи не дивиться він на неї зараз не зі страхом, а з жагою.
Він рушив повільно, руйнуючи тишу своїми спокійними кроками, скорочуючи відстань між ними, аж поки спогади про нього не повернулися до неї з жаром, що обпік її до кісток.
Вона все ще чула цвіркунів, все ще бачила місячне світло на його обличчі. Вона сумнівалася, що коли-небудь забуде, як він у відчаї запитав, чи може спробувати, яка вона на смак, та звук, який він видав, коли притиснувся обличчям до її грудей.
Раптом вона не змогла дихати.
Він був так близько, і його очі були яскравими та ятряними. Вона ніколи не бачила таких жорстко стримуваних емоцій на його обличчі або в лініях його тіла. Його бажання було настільки сильним, що п’янило; вона відчула, як тремтить під його силою. Він хотів доторкнутися до неї — вона це знала, вона бачила це в жорсткому контролі, який він зберігав над своїми руками, в жорсткості його пози, в тому, як він підходив все ближче і ближче, аж поки вона не побачила нічого, крім нього. Його очі опустилися на її губи, а його власні губи розтулилися, затамувавши подих. Він тремтливо видихнув.
Вона боялася, що якщо скаже хоч слово, то згорить.
— Я торкався тебе, — тихо промовив він. — Ти пам’ятаєш?
Серце Алізе калатало так сильно, що їй навіть здалося, що вона трохи знепритомніла.
Що вона могла відповісти на його запитання? Правду можна було легко сказати одним словом, і все ж ця відповідь здавалася безнадійно, безнадійно небезпечною. Вона відчувала це, відчувала, навіть коли сказала:
—
Так, я пам’ятаю
, — майже притулившись до його горла. Вже тоді вона знала, що робить крок до божевілля.
Він прошепотів:
— І ти засуджуєш мене за це?