Страница 92 из 103
Розділ двадцять дев’ятий
КІР ВПЕРСЯ В НЕЇ ОЧИМА, і його розгубленість перетворилася на щось схоже на страх.
— Нічого не пам’ятаю з чого?
Його вражений вираз обличчя викликав біль в її серці, бо в серця не було мозку, і воно не розуміло. І хоч Алізе була
зла
на нього, та все ж таки розчулилася.
— Ти не пам’ятаєш, — сказала вона, — що сталося на квітковому полі?
Минув деякий час, перш ніж Кір відвів очі, а горло його стиснулося.
— Пам’ятаю, — сказав він нарешті.
— Що останнє ти пам’ятаєш?
— Що ти маєш на увазі? — він не піднімав очей.
— Ну, ти пам’ятаєш, як ми розмовляли?
— Так, — прошепотів він.
— А потім?
— А потім, — сказав він і зітхнув, виглядаючи раптом дуже зніяковілим. — Потім я пережив деякий біль.
Вона зненавиділа те, як він це сказав, зненавиділа те, як його голос став порожнім. Наче його страждання були чимось несуттєвим та швидкоплинним, наче це не було справжнім катуванням, наче вона не сиділа там і не спостерігала, як кров стікала по його заплющених очах у роззявлений у крику рот.
— А я вважаю, що все було набагато гірше, — сказала Алізе.
— Я не знаю, що ти бачила.
— Дуже багато, — тихо відповіла вона. — Я бачила дуже багато.
Він кивнув, м’язи його щелепи здригнулися. Він усе ще не дивився на неї.
— Цікаво, — сказав він категорично. — Я й не усвідомлював, що ти взагалі щось бачила.
Алізе завагалася від його тону, не знаючи, як сприйняти його слова.
— Я впевнена, — наважилася вона, — що не можу навіть уявити собі всю глибину того, що ти пережив. Але я була там, я все бачила...
— Тебе, — сказав він, намагаючись криво посміхнутися, — там
не
було.
Алізе аж здригнулася, настільки вона була здивована.
Вона не знала, чи реагувати якось на те, що його заява була явно фальшивою, чи дивуватися відтінку звинувачення в його голосі. Те, що він подумав, ніби вона покинула його, було досить дивно, але те, що він
засмутився
через це?
Невже вона якимось чином зуміла зачепити Кірові
почуття
?
Це вона намагалася збагнути.
— Зрозумій мене правильно, — продовжував він, неначе видивляючись щось на відстані. — Я не звинувачую тебе в тому, що ти пішла — насправді, це цілком зрозуміло, враховуючи обставини, адже це було не лише неприємним видовищем, але й чудовою нагодою позбутися мене...
— Ти все неправильно сприйняв, — сказала вона з деяким запалом. — Я була там весь час.
Нарешті він підняв очі, спантеличений, навіть коли похитав головою.
— Чому ти заперечуєш мені? Алізе, коли я прийшов до тями, тебе вже не було. Я повернувся до палацу сам...
— І як я могла піти? — запитала вона, перебиваючи його. — Ми були в якійсь глухомані.
— Ну, не знаю, — зневажливо відповів він, ніби це було тривіальним питанням. — Ти не позбавлена власних ресурсів. Ти маєш надприродну швидкість — здолати пару миль не забере в тебе багато часу, а якщо пройти досить далеко полем, то можна вийти на головну дорогу. Замок видніється вдалині. Я припускаю, що ти повернулася сюди лише для того, щоб забрати свою книгу перед втечею.
Алізе зробила глибокий, рівний вдих.
Тепер вона знала, що їй доведеться розбудити його пам’ять, і хоча вона підозрювала, що правда зробить йому боляче, але
це
— його думка про те, що вона покинула його в такому стані — вразило її набагато сильніше.
Її гордість не витримала, якщо не сказати більше.
— Я ніколи не кидала тебе, — сказала вона, опановуючи себе. — Я сиділа там дві години, поки ти мучився, і витирала кров з твого обличчя власною сукнею. Я благала тебе прокинутися. Я благала тебе, щоб ти повернув нас до замку...
— Ні, — сказав він, — Ні, ти...
Його голос обірвався, коли він подивився на неї —
по-справжньому
подивився на неї, — його очі зупинилися на червоній плямі, закрученій у вузол на її сукні. Алізе побачила, як він помітно закам’янів, як кров відлила від його обличчя.
— Кіре, — сказала вона. — Я не залишила тебе там.
Його дихання стало важким, а його тіло перетворювалося на камінь на її очах. Здавалося, його паралізувало це одкровення, він був вражений до безпам’ятства. Нарешті він запитав:
— То це був не сон?
— Ні, — прошепотіла вона.
—
Чорт забирай
.
Він провів рукою по волоссю і відвів погляд, його тіло було таким напруженим, що вона злякалася, що він може зламатися.
— А що... Що, по-твоєму, сталося?
— Я думав, я був у ліжку, — задихаючись, промовив він. — Я думав, що сплю...
— Але як, по-твоєму, ти повернувся в ліжко? — наполягала вона. — Хто, по-твоєму, зняв твої чоботи чи закривавлене пальто?
Він похитав головою.
— Після таких переживань я завжди, — він завагався, — часто сплю деякий час, тому що мені потрібен час, щоб прийти до тями. Але все ж таки якось затягую себе в ліжко. Незалежно від обставин, мені вдається, врешті-решт, подбати про себе, навіть якщо я не завжди пам’ятаю,
як
я це зробив. Неважливо, як я опиняюся в ліжку — головне, що я
опиняюся
в ліжку. Я не ставив це під сумнів.
— Зрозуміло, — прошепотіла вона.
— А ти була в моїй кімнаті, — сказав він глухо, — тому що я доставив тебе туди.
— Так.
— І ти... — він підняв очі, явно збентежений. — Ти подбала про мене. Ти змила кров з мого обличчя.
Це був вже другий раз, коли він згадував про це; одного разу, коли був у маренні, а тепер знову, повністю притомний. Алізе не знала, чому.
— Так, — сказала вона. — Я скористалася своєю спідницею, щоб витерти...
— Ні, — сказав він і похитав головою, ніби щось пригадуючи. Він підніс руку до щоки, його розгубленість ставала все більш очевидною. — Ні, ти
вмила
моє обличчя.
Алізе спохмурніла.
— Ти, здається, заклопотаний цією деталлю.
— Неможливо не помітити різницю, — сказав він, опустивши руку. — Навіть коли мені вдається стерти найгірше, я прокидаюся після цих випадків з очима, майже склеєними патьоками засохлої крові.
Алізе сприйняла це зізнання, як удар у живіт.
Невимушеність, з якою він говорив про це, безтурботність, з якою він описував щось настільки жахливе, багато про нього говорила. Її бентежило те, що йому, здавалося, було байдуже до ударів, які він отримував, що він міг так легко говорити про власні тортури.
— Я просто не розумію, — сказав він. — Як ти вмила моє обличчя, коли в нас не було води?