Страница 91 из 103
Алізе мала перевагу в прудкості ніг та силі, але Кір парирував кожен її рух. Щоправда, вона не користувалася мечем вже кілька років, і тому її навички трохи застаріли, якщо не сказати заіржавіли, але природні здібності мали б дати їй перевагу; натомість вони, здавалося, лише врівноважували чаші терезів. Вона не розуміла, чи то Кір був таким здібним та стрімким, чи він, як їй здавалося, передбачав її дії. Гірше того, він, схоже, не втомлювався і ніколи не піднімав свою зброю, окрім як для захисту.
Це якось виводило із себе.
Нарешті, розлютившись, вона зупинилась і подивилася на нього. Вона доклала стільки зусиль для боротьби, що тепер була виснажена, її руки трохи тремтіли, і їй доводилося боротися з бажанням тупнути ногою, як дитині.
— Поверни мені мою книгу, — вигукнула вона. — Вона належить мені!
Кір повільно похитав головою, здивовано поглядаючи на неї. Його груди злегка здіймалися, а голос лише трохи задихався від останніх зусиль.
— Виходь за мене, — сказав він.
Алізе міцніше стиснула свою зброю, як її очі розширилися від злості.
— Ти гадаєш, це смішно?
— Я не жартую.
— Віддай мені мою книгу зараз же, або, присягаюся, я рознесу цю кімнату на шматки.
— Алізе, — сказав він, хитаючи головою. У його голосі було попередження. — Будь ласка, не треба мене випробовувати.
— Чого це? — щиро запитала вона. Та що довше вона дивилася в його гарячі очі, то більше втрачала впевненість у собі. — Що ти... Що ти збираєшся робити?
— Торкнешся моїх речей, — тихо промовив він, — і я силою вижену тебе з цієї кімнати.
— Ти не посмієш, — почала вона, але невпевнено, бо не знала, чи посміє він. — Або посмієш?
Коли він лише похмуро посміхнувся у відповідь, Алізе відчула спалах страху, який вона з великими зусиллями відкинула вбік.
Тоді вона спокійно підійшла до його столу і якусь хвилину розглядала безліч баночок-дзвіночків, які він акуратно розставив у рядочок, з крихітними етикетками на кшталт “
Криптокристалічний діоксид кремнію
” та “
Шестигранний скалевидний мінерал
”. Потім вона поклала руку на один зі скляних куполів. Дуже ввічливо вона сказала:
— Будь ласка, поверни мені мою книгу.
Він видав звук, схожий на гарчання.
— Я не можу, — роздратовано сказав він. — Ти ж знаєш, що не можу.
Алізе не зводила з нього очей, коли скинула екземпляр на підлогу, куди він з гуркотом впав, розбившись на друзки. Вона простягнула руку, щоб перекинути ще один, коли він сказав низьким, смертельним голосом
— Стій.
Вона скинула і другий.
—
Алізе.
Він вимовив її ім’я як заклинання, і цей звук пронизав її, як лезо. Вона вчасно підняла голову і побачила, що він наближається до неї з диявольським блиском в очах, ніби збирається підхопити її, перекинути через плече і — і зробити щось, вона не знала що, і вона швидко розвернулася, розмахуючи мечем у його бік, спрямовуючи його проти нього, щоб утримати його там, де він стояв.
— Не роби більше жодного кроку, — сказала вона, трохи злякавшись. Було щось жахливе, так, але також і величне в тому, як Кір стояв там, без сорочки, неприборканий, без зброї, абсолютно не боячись. Вона ж насправді трохи тремтіла.
Він не справляв на неї враження людини, що блефує.
— Ти забула, — м’яко сказав він, торкаючись рукою леза, яке вона наставила на нього, і зробивши так, щоб воно щезло, — що я б’юся нечесно.
Алізе відступила назад і з подивом витріщилася на свої порожні руки, а потім підняла очі на нього. Кір не гаючи часу скоротив відстань між ними, рухаючись з невблаганною рішучістю. Вона у розпачі поспішила назад.
— Не смій мене чіпати, — вигукнула вона, її серце калатало в грудях. — Я просто хочу повернути своє! Це неввічливо — хапати людей проти їхньої волі!
За кілька кроків від неї Кір зупинився.
—
Неввічливо
? — перепитав він ошелешено. — Алізе, неввічливо вдиратись до приватних покоїв людей.
Неввічливо
виламувати чужі двері та нищити чужі речі…
— Повторюю в сотий раз, — промовила вона сердито, — я виламала твої двері випадково! Я лише намагалася знайти місце, щоб сховатися, коли прийшла покоївка!
Це змусило його замислитися.
— Покоївка? — він насупився. — Ти маєш на увазі оту шльондру, що зайшла в мою кімнату, — сказав він, вказуючи в напрямку своєї кімнати, — і так голосно верещала просто мені в обличчя, що змусила мене прокинутись?
Алізе кивнула.
— Коли вона постукала, я не знала, що робити. Я знала, що не повинна бути в твоїй спальні, інакше це спричинить величезний скандал, тому я смикнула перші-ліпші двері...
— Смикнула їх? — вигукнув він. — Та ти практично зірвала двері з петель!
— Я знаю, і мені дуже шкода! Іноді — не часто, але іноді, коли я в паніці, я забуваю, яка я сильна, і я ламаю речі, мені дуже шкода, — вона стискала руки. — Присягаюся, я б полагодила їх, якби могла, але я ніколи не мала хисту до теслярства; хоча одного разу, на одній з моїх попередніх посад, мені довелося лагодити ніжки стільця, які я випадково відламала і які я встигла полагодити, на щастя, за допомогою досить сильного клею, до того, як економка дізналася про це...
При цих словах боротьба, здавалося, покинула його тіло.
— Алізе, — сказав він, зітхнувши та відвертаючись. — Ти не зобов’язана лагодити мої кляті двері.
— Тим не менш, — сказала вона, зітхнувши. — Хоч слід зазначити, що я все ще
розлючена
на тебе за те, що ти вкрав те, що належить мені, та присягаюся, що не заходила в цю кімнату зі злим наміром.
Він підняв на неї очі, і між його бровами утворилася невелика складка.
— Ти серйозно це кажеш?
— Звісно, що так.
— Отже, ти не прийшла сюди сьогодні ввечері з конкретною метою забрати свою книгу? Або порпатися в моїх речах?
— Ні.
— І ти не маєш наміру потрійного обману?
— Що? — вона мало не розсміялася. — Ні.
Він похитав головою, ніби намагаючись прояснити її.
— Тоді що ти тут робиш?
— Я ж вже казала тобі, я тікала від покоївки...
—
Тут,
Алізе, — терпляче повторив він. — Не в цій кімнаті. Що ти робиш тут, у моєму крилі замку? Увесь цей час я керувався припущенням, що ти прокралася сюди, коли покоївка відчинила двері, але тепер я просто заплутався.
На цих словах Алізе замовкла.
Вона мовчала довгу, напружену мить перед тим, як нарешті сказала:
— Ти що, взагалі
нічого
не пам’ятаєш?