Страница 90 из 103
Якась тиха, нерозумна частина її хотіла притулитися кістками до його сильного тіла, відчути важкість його рук, що обіймали б її. Вона хотіла востаннє погладити його по щоці.
— Кіре, — тихо сказала вона. — Поверни мені мою книгу, і я даю тобі слово, що не заподію тобі лиха.
Здавалося, минула вічність перед тим, як він сказав:
— Я не можу.
Носта спалахнула гарячим полум’ям на її шкірі.
— Дуже добре, — вона опустила очі. — Я просто хочу, щоб ти знав наперед, як мені шкода. Ти вже так багато пережив сьогодні. Я справді не хотіла це робити.
— Алізе...
Вона миттєво зрушила з місця, вдаривши його по руків’ю меча, а потім завдала швидкого удару ногою в бік у комбінації, яка ненадовго вивела його з рівноваги, навіть попри те, що його лезо порізало їй горло, змалювавши тонку смужку крові. Вона не звернула на це уваги, бо змусила його на долю секунди опустити руку, а цього було достатньо, щоб вибити меча з його руки, після чого вона завдала сильного удару ногою в груди, змусивши його спіткнутися і пролетіти через всю кімнату як раз достатньо далеко, щоб вона встигла вихопити мідний клинок, який раніше бачила встромленим у підлогу. Вона підняла цей меч, розвернувшись, і побачила Кіра, що стояв там, з його власною віднайденою зброєю, стиснутою в правому кулаці. Вільною рукою він розгублено потирав червоний слід, який вона залишила на його грудях, дивлячись на неї з багряним обличчям, вираз якого вона не могла розшифрувати.
— Ти
вдарила
мене ногою, — сказав він гнівно.
— А ти порізав мене, — відповіла вона.
Щось прокинулося в його очах, промайнула мить страждання перед тим, як він повільно підняв своє лезо, відповідаючи на її виклик.
Він тихо запитав:
— Ти маєш намір битися зі мною?
— А ти збираєшся перешкодити мені отримати те, що що належить мені по праву? — запитала вона, піднявши підборіддя. — Якщо так, то так.
— Звідки ти взагалі знаєш, що вона тут? — запитав він, повільно просуваючись вперед. — Звідки ти знала, що треба шукати її?
— Я й гадки не мала, що вона тут, — розпачливо відповіла вона. — Я вже казала тобі, я випадково виламала ті двері...
Він похмуро розсміявся.
— І замок на моїй шафі ти теж випадково відімкнула?
— Я навіть не торкалася його. Він сам відчинився.
— Що? — він перестав рухатися. — Що ти маєш на увазі?
— Може, спершу поясниш мені, чому в тебе взагалі є
замкнена
шафа всередині
замкненої
кімнати, — сердито сказала вона, — у твоєму власному
замкненому
крилі замку!
— Ти запитуєш про це навіть після того, як виламала мої двері? — сказав він, втрачаючи контроль над собою. — Тепер для мене очевидно, що я повинен забезпечити ще більший рівень захисту, тому що навколо бігають божевільні джини, які вдираються в мої покої і нишпорять в моїх речах!
Вона задихнулася.
— Я — не божевільний джин, як ти
смієш
...
— Я запитаю тебе ще раз, — сказав він, набравшись терпіння. — Скажи мені, звідки ти знала, що вона тут, Алізе...
— Або що? — відказала вона. — Або ти мене вб’єш? Я думала, що тобі не дозволено мене вбивати.
Чомусь він здригнувся від цього нагадування, усвідомлення прокинулося в його очах. Він відвів погляд, і Алізе задумалась, чи не подумав він про диявола, можливо, згадавши свою нещодавню зустріч з ним, але його реакція не відповідала цьому припущенню. Кір наче раптом обважнів, пригнічений чимось, що підозріло нагадувало смуток.
— Що ти мала на увазі, — запитав він, все ще дивлячись у підлогу, — що дверцята шафи відчинилися самі собою?
— Я мала на увазі саме те, що сказала.
— Але це неможливо, — він похитав головою на підлогу. — Шафа сильно зачарована — тобі довелося б зламати багато рівнів захисту...
— Ця книга, — сказала вона розлючено, — моя. Моя за народженням, за наказом землі. Вона знає мене. Я відчула її присутність, коли підійшла до шафи, і вона сама відчинилася, щоб дістатися до мене — я не зробила нічого, крім...
— Відчинилася? — він різко підняв голову. — Ти маєш на увазі, що вона сама проявила якусь силу?
Алізе засміялася, нарешті зрозумівши.
— Бідолашний, змучений Кіре, — сказала вона, пом’якшивши голос. — Весь цей час ти намагався її оживити, чи не так?
— Так.
— Нічого в тебе не вийде.
— Чому? — швидко вигукнув він. — Чому я не можу її відкрити?
— Хіба ти не повинен володіти великою силою? — пробурмотіла вона у відповідь. — Як так сталося, що ти не знаєш, як працює магія?
— Алізе...
— А що найважливіше, чому ти думаєш, що я коли-небудь розповім тобі?
Кір важко дихав, дивлячись на неї з якимось дивним виглядом, схожим на відчай. Він упустив свій меч на підлогу з раптовим, жахливим брязкотом.
— Будь ласка. Скажи мені.
— Не скажу, — відрізала вона, звузивши очі. — На відміну від тебе, я не повинна ділитися своїми таємницями з Іблісом. А тепер віддай мені мою книгу або ж піднімай зброю.
— Я не буду з тобою битися, — він похитав головою. — Пробач мені. Я не повинен був піднімати меча проти тебе.
— Чому ні? — вона наїжачилася. — Ти не вважаєш мене гідним супротивником?
— Ти, — сказав він палко, — завжди була занадто гідною. Та я не заподію тобі шкоди.
Носта обпекла їй шкіру.
Алізе боролася з вибухом почуттів, її серце заплуталося, неможливо було розібратися. Намагаючись прийти до тями, вона сказала:
— Тобі не треба турбуватися про те, щоб не завдати мені шкоди. Я цілком здатна захистити себе сама.
— Алізе, — прошепотів він. — Я міг би знищити тебе.
Це
розлютило її.
Вона кинулася на нього з гнівним криком, розсікаючи повітря своїм мечем з надзвичайною силою та швидкістю, але він ухилився і стрибнув за своєю палицею, яка лежала на сусідньому кріслі, і в одну мить розвернувся, щоб зустріти її наступний удар, її меч вдарився об його палицю з неймовірною силою. Вона знову наступала, розмахуючи лезом по діагоналі, і знову їхня зброя зіткнулася, звук металу дзвенів у її вухах. Знову і знову вона атакувала, він відступав. Вона кидалася, він ухилявся.