Страница 87 из 103
Зі свистячим криком, який дедалі наростав, що ледь не відірвав йому голову, голоси раптово вирвалися з його свідомості, залишивши по своїй відсутності лише протяжний виск, який майже розтяв його барабанні перетинки. Камран стояв на обох колінах, стримуючи крик болю в грудях, голова крутилася, у вухах болісно дзвеніло, коли звуки світу повільно відновлювалися навколо нього. Незабаром він почув трель цвіркунів, поклик нічного птаха, шелест вітру, що змітав до його ніг купки мертвого листя. Але він все ще намагався відновити свої сили. Після цього дивного епізоду Камран не міг прийти до тями, його руки тремтіли. Він відчув несподівану теплу вологу біля вуха і підняв нетверду руку, щоб обстежити його, а його пальці виявилися вимазаними кров’ю.
Серце Камрана калатало.
Він не розумів, що сталося, але був достатньо свідомий, щоб скласти докупи найвірогіднішу теорію: цей досвід міг бути створений лише за допомогою магії, а це означало, що Провидці, мабуть, намагалися поспілкуватися з ним.
Виверни кишені
.
Ці загадкові слова не мали жодного сенсу. У його кишенях не було нічого, тільки трохи золота, книга Алізе та кольчужна маска, і, наскільки він пам’ятав, серед цих речей не було кувалди, яка була єдиною річчю, яку він справді хотів би мати в цей момент.
Проте йому було надто цікаво, щоб проігнорувати такий прямий наказ, і він незграбно поплескав себе по тілу, вивертаючи кишені навіть попри те, що в голові паморочилося, а замерзлі пальці тремтіли. Всі можливі фігуранти були на місці, всі враховані, і не було нічого, що могло б...
Руки Камрана завмерли, коли він відчув обриси якоїсь незнайомої речі у внутрішній кишені плаща.
Обережно, швидко кліпаючи очима, щоб прояснити свій розмитий зір, Камран витягнув з кишені невеликий прямокутний пакунок. Це була тоненька коробочка, загорнута в коричневий папір та перев’язана простим червоним шпагатом. Він одразу ж впізнав подарунок, його значення вразило його зненацька. Його відчуття в цей момент були настільки потужними, настільки тривожними, що він відчув, як його очі закололо від емоцій.
Покійні Провидці дали це йому ще кілька днів тому.
Ще до того, як їх було вбито, ще до того, як до його дому вдерлися, ще до того, як було вбито його діда, ще до того, як він пізнав шовкову шкіру Алізе. Саме через цей пакунок він взагалі опинився на Королівській площі; того дня Провидці викликали його до себе, незважаючи на те, що він ніколи не оголошував про своє повернення до Сетару. Він прокинувся рано, щоб уникнути натовпу, який неминуче заполонив би вулиці, і вже прямував до кварталу Провидців, коли зупинився, побачивши, як йому тоді здалося, високого чоловіка, що збирався вбити дівчину-служницю.
Ця мить
.
Вона змінила хід усього його життя.
Пізніше, після того, як колотнеча вляглася і Провидці взяли безпритульну дитину під свою опіку, Камран нарешті пішов до жерців і жриць, яких він ще не встиг відвідати. Він провідав хлопчика, поки був там, але був настільки зайнятий результатом своєї несамовитої зустрічі з Омідом, що не звернув уваги на подарунок, який Провидці вклали йому в руки, коли він вже виходив з дверей. Принц, який на той час вже звик отримувати невеликі подарунки з якоїсь нагоди як від Провидців, так і від простих людей, сховав пакунок у кишеню плаща, маючи намір відкрити його пізніше, у менш метушливий момент.
Відтоді він так і лежав тут.
Тепер він дивився на нього, і руки його тремтіли, але тепер він не став зволікати з розгортанням цього пакунка. Він розірвав його, як божевільний, кинувши обривки на брудну землю, і обережно підняв тонку кришку простої дерев’яної скриньки. Відразу ж звідти вилетів клаптик паперу, який він у відчайдушному русі вхопив не закривавленою рукою. Потім, із серцем, що калатало в грудях, він зазирнув всередину коробки, де виявив єдину чорну пір’їнку, що лежала на полотняній підстилці.
Спочатку він нічого не зрозумів.
Він похапцем розгорнув папірець, який хутко підніс до місячного сяйва і у віддаленому світлі зміг розгледіти, що цей клаптик — лише шматочок набагато більшого документа. Це був невеличкий клаптик паперу з обірваними краями, на блідій поверхні якого було щось написано акуратним, чітким почерком його дідуся.
Ось що там було написано:
залишаю цю пір’їну своєму онукові, щоб він ск
ористався нею лише тоді, коли все інше зд
аватиметься втраченим, коли його траге
дії здаватимуться нездоланними, а наді
я
—
неможливою. Йому достатньо буде ли
ше торкнутися до неї власною кров’ю, і Сімо
рг прилетить за ним, як колись прилетіла за мною. Я також залишаю йому свою
Тут повідомлення обірвалося, і серце Камрана прискорилося до воістину страшної швидкості; раптом він не почув нічого, крім власного дихання, різких звуків, що відлунювали в його вухах, його голова пішла обертом, а світ навколо нього, здавалося, зруйнувався і знову збирався воєдино, розпався та відродився.
Проте він не вагався.
Камран поклав перо у закривавлену долоню та з тремтячим, переляканим диханням стулив кулак.
НА ПОЧАТКУ
Одної страшної
Непогожої днини
З’явилась на світ
Королівська дитина.
Волосся в маляти
Було біле-біле,
Та батька злякати
Воно враз зуміло.
Старий народився —
Ось що він сказав.
Прокляття здійснилось —
Маля він забрав.
Заплакала мати,
За нею й дитя,
Як плачуть малята
Спочатку життя.
Під галас та крики
Дитину до спини
Підвісив той батько
І в горах покинув.
Ішов на вершину,
Аж ноги затерпли.
Залишив дитину
У горах померти.
І вітер кричав,
І кричало дитя,
Як діти кричать
На початку життя.
А зверху це бачила
Сіморг-пташина,
Прекрасна, осяйна,
Мов справжня перлина.
Ця птаха магічна
В гніздечко до себе
Забрала дитину,
Що людям не треба.
З птахами казковими
Виріс хлопчина —
Щасливий, коханий
В пернатій родині.
Та птаха сказала,
Що доля людини —
Вертатись у світ,
До країни й родини.
Почув якось хлопець,
Що мати ридає,
Країна страждає,
А батько конає.
Сіморг дала йому одяг,
Що личить людині,
Садовить на спину,
Везе у долину.
Сів хлопець на спину
Крилатої мами,
Прибув до родини,
Що ним згордувала.