Страница 86 из 103
Розділ двадцять сьомий
НІЧ БУЛА НЕСТЕРПНОЮ.
Тільки-но Камран звівся на ноги і обтрусив свій плащ, щоб прийти до тями після такої знемоги, а вже за мить після цього його охопив дріж.
Кам’яна підлога під ногами подекуди була вкрита льодом, бо нещодавно приморозило після дощу.
Тишу роздирало самовіддане сюрчання цвіркунів, зрідка порушуване улюлюканням мисливської сови; страшні пориви вітру свистіли і грюкали у дах вежі, не знаючи, як продертися крізь вузький отвір.
Камран подивився вгору.
Він зрозумів, що це маленьке, далеке віконце було водночас і благословенням, і жорстокістю в цьому жахливому місці, бо хоча воно й давало, без сумніву, бажане світло вдень, та вночі воно також наражало в’язня на вплив стихії — ще раз доводячи Камрану, що втіха і тортури часто ходять рука об руку.
Це змусило його подумати про Алізе.
Неможливо було не думати про неї в той момент, оскільки вона стала стрижнем трагічної історії, яка змінила його життя. Алізе, яка розбудила в ньому почуття, яких він ніколи раніше не відчував, яка розплющила йому очі на якесь прекрасне божевілля, про яке він навіть не підозрював, що воно можливе, а потім, з ніжною посмішкою, так лагідно розколола навпіл увесь його світ.
Вона повстала з пилу, ожила від подиху вітру і залишила по собі шлейф запашних квітів, спричинивши загибель короля, який майже століття правив найбільшою імперією на землі. Справжнє диво полягало в тому, як вона це зробила. Не ворухнувши пальцем — і навіть не підвищивши голосу —
Вона просто стояла на своєму, і його світ зруйнувався.
Алізе заговорила, і Провидців було вбито; вона закружляла, і його діда було вбито; вона засміялася, і його тіло було понівечене; вона зробила вдих — і його мати зникла; а коли зробила видих — то його тітка більше не розмовляла з ним; вона
пішла
, і його власні люди відвернулися від нього. Камран не міг навіть почути її ім’я, не сприймаючи його як постріл у груди.
Вже тоді він сумнівався, чи побачить її коли-небудь знову. З великим зусиллям він змусив себе очистити свій розум від неї, і, коли його нутрощі скрутило, він відчув тиху вдячність за крижаний холод, що охопив його, бо це було нестерпне благословення: цей холод був, ймовірно, єдиною причиною, чому Камран міг дихати крізь сморід своєї потворної камери. Він боявся навіть поворухнутися, бо його нога за мить до того наштовхнулася на м’яку купу чогось, що мало бути трупами загиблих тварин. Він не міг пояснити, звідки серед них взялися пернаті, але більш пухнасті звірі, чиїми тушами була завалена підлога, без сумніву, впали на смерть з крайки дахового вікна. Він припускав, що дізнається більше про своїх гниючих в’язнів зі сходом сонця; до того часу йому залишалося тільки проклинати свою уяву, бо вона малювала йому жахливі картини його майбутніх днів.
Втім, він не втрачав надії.
З якоїсь незрозумілої причини Провидці не відібрали в нього зброю перед тим, як замкнути у вежі, і він подумав, чи не зможе він при денному світлі скористатися кинджалами, щоб видертися на кам’яну стіну; можливо, він зможе встромляти леза між цеглинами потроху, обережно просуваючись вгору по крутому схилу. Це було б болісним випробуванням для його тіла, на яке він не був упевнений, що здатен, але навіть можливість втечі дала його легеням необхідний сантиметр, щоб розширитися, і нарешті він зміг вдихнути повітря.
Якби тільки він міг пережити цю жорстоку зимову ніч, він міг би подолати і це. Він розвалив би цю вежу по цеглинці, якби довелося; його не залишили б тут гнити; його не потягли б з цієї ями на нечесну страту.
Він присягнувся собі в цьому.
А потім він подумав, долаючи тягар своєї нинішньої невдачі, як довго Хазан чекатиме на нього вночі біля доків до того, як зневіриться.
Він замислювався, чи хтось коли-небудь зрозуміє, куди він подівся. Саме тоді, коли він розмірковував над цим сумним запитанням, йому здалося, що він раптом почув їх.
Принаймні почув щось.
Звуки навколишнього світу потьмяніли в дезорієнтуючій, тривожній мряці; незабаром шипіння заповнило його голову поступовими, мінливими сплесками, це бентежне народження звуку і вібрації, що виникло ніби з нізвідки і яке переслідувало його тоді в цій моторошній темряві. Білий шум перетворився на шепіт, який гладив холодними пальцями по потилиці, викликаючи бажання здерти шкіру з тіла; м’яке дрижання ставало дедалі гучнішим, виповзаючи з безформної, безглуздої тиші в рій голосів, які шуміли в його барабанних перетинках, атакуючи його потужним резонансом, кричали і боролися за те, щоб бути почутими всі разом...
Камран затулив долонями вуха, важко припадаючи на одне коліно, бо голова його розривалася на шматки.
— …чи здогадувався він, що вельможі переглядають його право на трон? Як жорстоко, та ще й після вбивства його діда...
— Не знаю, міс, його дід був не дуже хорошою людиною…
— О, я лише мала на увазі, що йому, мабуть, важко справлятися з усіма цими відкриттями...
— Де воно?! Я знаю, що ви знаєте, де воно, і прошу, щоб ви сказали мені...
— …не можу повірити, що допомагаю вам, хуліганам. Я мав бути вдома кілька годин тому…
— Камране, ти ідіот. У що ти тепер вляпався? Давай, люба, дякую, що повідомила мені...
— …не можна його там залишати! Оміде, ти пам’ятаєш, куди вони потім завернули?
— …вже обшукала всі кімнати короля! І не знайшла його!
— Принаймні та жахлива економка нас покинула.
— Так, міс, я йшов за ними аж до самого верху…
— …і не помітили тебе? Як тобі це вдалося?
— …довго, сер, бути вуличною дитиною це означає вміти зникати у всіх на очах, тож я...
— Хазане!
— О, дякувати Богові, ти тут…
— Чому ви захищаєте його? Куди ви його забрали? Чому ви свідомо ставите під загрозу майбутнє цієї імперії?..
— …якого біса ви двоє тут робите? А ти хіба не аптекар?
— Ваш плащ сьогодні важкий, сер.
— Так, я аптекар. А
ви
хто?
— …рятуючи принца!
— Це мій обов’язок — взяти долю трону під свій контроль! Ви повинні сказати мені, де він! Це моє право! Це мій...
— Виверни кишені, дитино, та врятуйся.
— …що ти з ним зробив?
Куди ти його поклав
?
— Виверни кишені, дитино.
— Виверни їх.
— Виверни кишені.
—
НЕГАЙНО
!