Страница 74 из 103
Розділ двадцять другий
ОМІД ТА МІС ХУДА СТОЯЛИ по центру, обидва високі й занадто пихаті, в однаково жахливому, невідповідному вбранні, і кричали на різних мовах на трійцю впертих лакеїв. З обох боків, наче в кулісах, стояли Дін, дебелий аптекар, та місіс Аміна, жорстока економка з Будинку Баз; цей дивний дует мовчки підкреслював сцену з країв, і кожен з них затуляв долонею рота від жаху.
Ангели вгорі.
Камран дав хлопцеві лише
одне
завдання.
Він доручив Оміду привести аптекаря та економку для допиту. Після несподіваного ранкового візиту до палацу міс Худи Камран надихнувся ідеєю опитати всіх, хто знав Алізе або довго спілкувався з нею, — і хоча Камран вже мав коротку розмову з аптекарем, але то було інкогніто, тож цього разу він мав намір поставити чоловікові більше прямих запитань.
Тепер він не відчував нічого, окрім досади.
— Вибачте, міс, — сказав лакей, який зовсім не був схожий на людину, що вибачається. — Я не можу вас пропустити. Я й гадки не маю, хто цей хлопець, — він кивнув на Оміда, — і мені байдуже, хто ваш батько. Тому, якщо ви не хочете провести ніч у в’язниці, то відійдіть.
Міс Худа розвернулася, притискаючи руку до грудей з неабиякою драматичністю.
— Та як ви
смієте
...
— Це останнє попередження, — сказав інший лакей.
— О, зачекайте, — промовила вона, випроставшись на повний зріст. — Зачекайте, я розберуся про це з принцом. Ми з моїм помічником тут за королівським наказом...
— З вашим п
омічником
? — різко вигукнув Камран, виходячи з тіні.
— Ваша високосте! — вигукнув хор знесилених голосів.
Усі вклонилися перед ним у майже хореографічному русі, усі, окрім Оміда, який відділився від інших та підійшов до Камрана з дикими очима, з головою, що сильно тряслася, коли він швидко заговорив фештунською мовою.
— Присягаюся, я був би тут ще до заходу сонця, сір, присягаюся всім серцем, що був би... Я доставив їх, як ви й просили, але за воротами палацу зібрався натовп...
—
Натовп
?
— Так, сір, люди дуже розлючені, сір, і охоронці погрожували підняти підйомний міст, щоб ніхто не пройшов, поки міс Худа не сказала їм, хто вона така, і ми нарешті
пройшли
крізь ворота, але потім вони не дозволили нам пройти через парадні двері, бо сказали, що ви не приймаєте відвідувачів, але потім ми нарешті пройшли крізь двері, і тоді вони...
—
Досить
, — сказав Камран.
Омід прикусив губу та відступив назад, раптом набувши такого вигляду, ніби ось-ось заплаче. Принц не звернув на це жодної уваги, в його голові панував повний безлад. Він підозрював, що народ може збунтуватися, тож не був здивований, коли почув, що зібрався натовп — але все одно це було жахливою звісткою.
Він поважно кивнув лакеям.
— Ви можете йти.
— Але… Сір…
— Ха! — вигукнула міс Худа, тицьнувши пальцем у трійцю молодих людей. — Я ж казала, що ви пошкодуєте...
— Якщо я почую, що ви скажете ще хоч слово, — тихо промовив Камран, і його очі блиснули, — то забороню вам вхід до палацу назавжди.
Міс Худа відступила назад, дві рожеві плями з’явилися над її вилицями.
Камран затамував подих, намагаючись стримати гнів, розпач, незліченні розчарування. Він повернувся до лакеїв, дякуючи їм по черзі.
— Дякую вам за ваші зусилля. Далі я сам.
— Т-так...
— Так, сір.
— Як вам буде завгодно, сір.
А потім вони зникли.
Нарешті Камрану не залишилося нічого іншого, окрім як зустрітися віч-на-віч зі своєю чудернацькою аудиторією, дивною групою, що з жахом дивилася на нього. Принц знав, що він нікого, крім себе, не може звинувачувати в цьому ганебному повороті подій, і не був упевнений, чи не був його гнів більше спрямований на нього самого, ніж на Оміда. Чи, може, навіть на розлючену міс Худу.
Він тихо промовив:
— Хто-небудь, негайно поясніть мені, що тут відбувається, поки я не відправив вас усіх у підземелля.
Омід і міс Худа, які ще кілька хвилин тому так голосно кричали, здавалося, тепер втратили дар мови. Їхні роти відкривалися і закривалися, вони обмінювалися переляканими, невпевненими поглядами, і Камран подумав, що він і справді може збожеволіти, коли нарешті вперед вийшов Дін і порушив тишу.
— Якщо дозволите, ваша високосте, — відкашлявся він, — я тільки хотів би сказати, що я б теж волів дізнатися, що тут відбувається, бо не маю ані найменшого уявлення.
Камран підняв брови.
— Як це можливо?
— Все, що мені відомо, сір, це те, що мій день був зіпсований, коли ця молода жінка, — Дін кивнув на міс Худу, — увірвалася до моєї крамниці близько чотирьох годин тому і без жодного попередження, чи навіть не відрекомендувавшися, почала допитувати мене — на очах у моїх клієнтів, ні більше ні менше — про особу, яку я обслуговував кілька днів тому, вимагаючи весь цей час, щоб я розкрив конфіденційну інформацію абсолютно незнайомій людині — що є, маю зазначити, не тільки неетичним, але й незаконним, — і я все ще намагався змусити міс покинути приміщення, коли ця до абсурду висока дитина, — він показав на Оміда, — увірвалась до моєї крамниці вдруге за сьогодні, і цього разу він вимагав, щоб я знов поїхав за ним до палацу, погрожуючи, що інакше мене повісять на світанку за невиконання наказу корони...
Камран видав звук, сповнений болю.
— А потім — а потім ці двоє хуліганів, — він невиразним жестом вказав на міс Худу та Оміда, — розробили якийсь спонтанний і, без сумніву,
бридкий
план, після чого заштовхали мене на заднє сидіння смердючого орендованого фургона, де я змушений був чекати щонайменше сорок п’ять хвилин, як до мене раптом заштовхали цю дуже неприємну жінку, що стоїть зараз поруч зі мною. Боюся, я не знаю, як її звати, — він повернувся до місіс Аміни і пробурмотів вибачення, які вона проігнорувала, скривившись. — Але всю дорогу вона скиглила про те, як розлютиться її господиня, коли дізнається, що вона пішла, бо її господиня була в жахливому настрої, а її не можна залишати саму, коли вона в такому настрої, особливо без попередження....
— Гаразд, — рішуче сказав Камран. — Гадаю, я почув достатньо.
Дін кивнув, а потім відступив назад.
Принц вже збирався відправити свідків додому, негайно звільнити Оміда, а міс Худі принципово заборонити з’являтися на території палацу, як раптом місіс Аміна відкашлялась і промовила:
— Я б теж хотіла сказати кілька слів, якщо дозволите, сір.