Страница 69 из 103
Алізе, зі свого боку, лоскотала стебла втомлених квітів, спостерігаючи, як вони підводяться, поки вона собі розмірковує.
Дівчина була вдячна за хвилину тиші, бо в голові у неї панував безлад.
Якщо раніше Алізе й сумнівалася в своєму місці у світі, то тепер чітко знала, що на неї чекають люди — люди, які підуть за нею, і з якими вона пов’язана народженням і долею, зобов’язана вести за собою і об’єднувати.
І все ж, роками це здавалося неможливим.
Легко було сказати собі, що вона нічого не може вдіяти з такою кількістю перешкод, коли їй бракувало корони, щоб стати королевою, імперії, якою можна було б правити, та ресурсів, щоб допомогти своєму народові. Але тепер — як дівчина могла добровільно відмовитися від своїх обов’язків, коли легка відповідь сиділа поруч з нею, пропонуючи свій замок, свій титул, свою землю і свій народ?
Вона була б дурепою, якби відмовилася.
З іншого боку, очевидна відповідь на більшість її проблем теж була передбачена в планах Ібліса, який організував весь цей цирк від самого початку. Він, ймовірно, підштовхнув її до цього моменту хитрощами, знайшовши способи підкорити її емоції своїй волі, навіть не сказавши їй жодного слова. Батьки колись попереджали її, що її серце, якщо воно буде налаштоване саме на співчуття, стане подвійним інструментом: воно буде її найбільшою силою
та
її найбільшою слабкістю.
Вона ніколи не розуміла, що вони мали на увазі, бо важко було уявити, як співчуття, таке необхідне в палітрі емоцій, може виявитися зброєю для знищення. Але тепер Алізе знала — тепер їй було ясно, що диявол, який був майстром знаходити і використовувати найбільшу слабкість людини, влучив у ціль прямо і точно, і буде використовувати її співчуття проти неї, поки вона не зламається.
Що станеться, запитувала себе дівчина, якщо вона пристане на пропозицію Кіра — якщо вона виконає своє призначення?
Як диявол може втрутитися?
Вона зітхнула, і звук, що пролунав, розбудив шелест руху з боку її сусіда.
— Кіре? — тихо сказала Алізе.
— Так?
— Можна в тебе щось спитати?
Вона майже відчула, як він застиг у відповідь.
— Я б дуже хотів, щоб ти цього не робила.
— Так, я розумію, але все одно, можна щось спитати?
Він зітхнув.
— Чому ти завжди ходиш у чорному? — спитала вона. — Цей колір зовсім не пасує до твоєї зовнішності.
— Облиш.
— Ти не збираєшся відповідати? — здивовано спитала Алізе. — Але ж це таке просте запитання.
— О, а в тебе є менш прості запитання до мене, чи не так? — у його голосі не прозвучало радості.
— Взагалі-то, дуже багато.
— Ще раз прошу, облиш це.
— Кіре, — терпляче сказала вона, — Як ти можеш освідчитися дівчині, а потім відмовлятися відповідати на будь-яке її запитання щодо себе?
— Перевіримо?
— Гаразд. У тебе є брати чи сестри? — він відкашлявся і тихо сказав:
— Без коментарів.
— То в тебе справді
є
брати чи сестри? Серйозно? А де вони...
— Наступне запитання.
Вона завагалася, відчуваючи себе пригніченою, і вирішила запитати його про щось більш образливе.
— Гаразд. Може, ти поясниш мені, чому жителі Тулану, здається, не ненавидять тебе?
— Ненавидіти мене? — він розсміявся. — Чому вони повинні ненавидіти мене?
— Ти здивований, — сказала вона, більше стверджуючи, ніж запитуючи. — Це цікаво. Адже ти зайняв трон у такий кривавий, насильницький спосіб... Це було настільки жорстоке посягання, що про нього говорили в усьому світі. Було також багато пліток щодо твого психічного стану і твоєї здатності правити.
— Я був не першим в історії, хто захопив корону в такий брутальний спосіб, — холодно сказав він, — і не буду останнім. Зрештою, громадяни більше більше переймаються питаннями про чисту воду, хорошу зарплатню, добрі врожаї та дбайливо наповнену скарбницю. Я дбаю про свій народ. Я не даю їм причин ненавидіти мене.
— Але люди в Ардунії, здається, справді ненавидять тебе, — тихо зауважила вона. — І дуже сильно.
Він знову розсміявся, цього разу з деякою злістю.
— Вони ненавидять мене тільки тому, що бояться мене.
— А вони повинні тебе боятися?
— Так.
Від цих слів носта потеплішала, і серце Алізе забилося трохи швидше.
— Дуже добре, — сказала вона, збираючись з духом. — А зараз я поставлю тобі, можливо, найжорсткіше запитання.
— Яке? — спитав він різко.
Алізе затамувала подих і зачекала, аж поки не почула, як він зітхнув.
Тоді він тихо запитав:
— Яке запитання?
— Твій батько був жахливою людиною? Тому ти його вбив?
Кір замовк так надовго, що звуки навколишнього світу стали більш чіткими. Шум невгамовного вітру ставав дедалі сильнішим, щебетання заклопотаних птахів — голоснішим; квіти колихалися, а хмари сходилися і розходилися, прокладаючи шлях вечірньому сонцю, яке мерехтіло крізь листя й гілки, заливаючи все важким золотистим сяйвом. Вона чула цвіркунів і бджіл, розкрила рота, щоб вдихнути повітря, та відчула смак прохолоди до того, як вона торкнулася її шкіри.
Але особливо вона чула, як він дихає.
— Кіре, — сказала вона нарешті. — Ти не відповіси мені?
— Я не хочу говорити про свого батька.
— Але...
— Я не хочу це обговорювати.
— Як я можу тобі довіряти, — сказала вона, — якщо я не можу зрозуміти, чому ти зробив таку жахливу річ?
— Ти не маєш мені довіряти.
— Звісно, маю,— вона спохмурніла. — Ти даєш мені шалені обіцянки, і я маю вірити, що ти не жартуєш, що ти виконаєш свою частину угоди...
— Я дам тобі клятву на крові.
Алізе застигла непорушно.
— Ні, — сказала вона, видихнувши це слово. — Категорично ні.
— Чому ні?
— Тому що... Кіре...
— Якщо ти вб’єш мене, як ми домовилися, це не матиме значення.
— Але ти будеш
пов’язаний
зі мною, можливо, назавжди.
— Тільки якщо ти не вб’єш мене.
— А до тих пір?
Він глибоко зітхнув.
— Ну. Так. До тих пір це буде досить незручно. Переважно для мене.
Вона похитала головою на фоні квітів.
— Я не буду цього робити. Це не гуманно. Ти не матимеш свободи волі.
Він гірко засміявся.
— І ти вважаєш, що вбити мене — більш гуманний варіант?
— Вбити тебе — то була
твоя
ідея!
— Це теж моя ідея. Не розумію, чому ти така вперта...