Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 70 из 103

— Чому ти просто не поясниш мені свої причини? — роздратовано заперечила вона. — Твоя мати сказала, що ти зробив це, бо вважав, що твій батько не гідний правити. Це так?

— Моя мати, — відповів він жорстко, — занадто багато говорить.

— Кіре...

Він підвівся без попередження, і коли він з’явився в полі зору, Алізе здригнулася, наче побачила його вперше. Вона повільно перевернулася, поки не опинилася вже не на боці, а на спині, її кучері зачіпали обірвані пелюстки, коли дівчина поверталася, і її рухи перетворювали на безлад тюльпани, які наче стояли навшпиньки. Вона зняла зі щоки пелюстку і подивилася на нього крізь калейдоскоп кольорів, стебел і листя, і на мить не побачила нічого, крім неба і блакиті його очей. Потім його волосся, що виблискувало у згасаючому світлі; витончені риси обличчя, позолочені протизахідним сонцем. Алізе не бажала визнавати його красу, яку було досить складно заперечувати навіть у звичайних умовах, але тут, стоячи в океані квітів, високий і похмурий у своєму простому чорному одязі, Кір виглядав просто неймовірно.

Він ні на що конкретно не дивився, його постать була відвернута від неї, але напруженість у його кінцівках — і жорсткість у його поставі — не свідчили про те, що вираз на його обличчі був розслаблений.

Вона тихо покликала його на ім’я.

Він повернув голову, побачив її і помітно здригнувся. З усіх речей, які Алізе очікувала побачити в його погляді, вона аж ніяк не очікувала страху.

Вона спостерігала, як забилося в його горлі, коли він дивився на неї, уважно вбираючи в себе кожен сантиметр її млявого тіла. Його очі подекуди застигали, темніючи від чогось, що вона зрозуміла, як голод. Він дивився на неї з виразом, який небезпечно наближався до слабкості, ніби він не міг вирішити, якою частиною її тіла насолоджуватися найдовше, і його увага, така пильна, змусила її відчути одночасно відчай і непевність, наче вона не могла дихати.

— Ти зняла кольє, — промовив він з якимось зусиллям.

— Так.

— Чому?

— Бо я відчула, що воно мене душить.

— Ясно, — сказав він і провів рукою по обличчю.

Раптом він відвернувся.

— Кіре, — сказала вона за мить. — Ти боїшся мене?

Він мало не розсміявся, але вираз його обличчя був напруженим.

— Що за абсурдне запитання?

— Ти все одно відповіси на нього?

— Ні, — сказав він різко. — Я не боюся тебе.

Носта похолола.

— Боїшся, — заперечила вона. — Ти думаєш, що я зроблю тобі боляче.

— Ні. Не думаю.

І знову носта похолола.

— Кіре...

— Припини, — він дихав важче, ніж зазвичай. — Я не хочу більше говорити.

— Але...

Він видав звук, схожий на шипіння, його очі зажмурились, коли його тіло несподівано охопило судомою. Він обхопив себе руками і зігнувся навпіл, стиснувши зуби, тоді повільно опустився на коліна, а потім впав на руки і задихнувся, ледве не схлипуючи, і Алізе, яка спостерігала за всім цим з жахом, який дедалі більше наростав, зрозуміла, що Кір намагається не закричати.

Вона забула про себе.

Алізе забула про своє втомлене тіло і від страху підскочила на ноги, її голова лише трохи закрутилася, коли вона, спотикаючись, кинулася до нього.

— Що сталося? — вигукнула вона, вражена. — Чому тобі так болить?Дозволь мені...

Вона торкнулася його, і він сахнувся, вичавивши із себе єдине:

— Не треба.

— Але...

Голова Кіра різким, несамовитим рухом відкинулась назад, його очі широко розплющилися, він зблід, шкіра набула попелястого, хворобливого кольору. Його тіло тремтіло, груди здіймалися, коли він дихав, все швидше і швидше, а на обличчі весь цей час застиг один жахливий вираз. Тоді вона зрозуміла, що він щось бачить.

Що він щось

чує

.

— Ні, — закричав він. — Ні!

Тоді він впав, впав з болісним криком, його плечі тремтіли, він задихався.

— Я не можу, — розпачливо промовив він. — Я не можу, вибач.

Будь ласка

...

Алізе побачила муку в його очах.

Вона почула низький, пронизливий звук, який він видав, коли одна сльоза, а потім ще одна повільно скотилися по його щоці.

Дівчина подумала, що серце її може не витримати.

Розумом вона усвідомлювала, що Кір сам винен у тому, що впустив диявола у власне життя, але вона не знала, як можна відвернутися від страждань іншої людини. Алізе стояла і з жахом спостерігала, як він сліпо благав про помилування, як він здригався, наче від ударів. Незабаром з його чола, а потім з носа, почала повільно стікати тонка смужка крові.

Кір заридав.

Він молив про щось, навіть знемагаючи від тортур, і кров капала в його роззявлений рот, коли він говорив.

— Тільки не її, — задихався він. — Будь ласка, благаю тебе, не забирай її...

Кір радше би помер, аніж дозволив бачити себе в такому стані. Алізе це знала, знала, що він охоче кинувся б зі скелі, ніж виявити такі пристрасті перед нею, і все ж таки ось він, лежить просто біля її ніг, проти власної волі. Вона знала, хто стоїть за цим нещастям, і підозрювала, що диявол навмисне принижує Кіра — знищує його на її очах в якості покарання, краде у нього його гордість, його приватність. Дівчина намагалася відвести очі, але як вона могла? Коли її нещасне серце розривалося навпіл від одного лише цього виду?

Вона була в паніці, безсила перед його стражданнями, безтямно бажаючи вирвати його з цього стану, хоча й знала, що будь-які зусилля будуть марними. Бо коли Ібліс вторгається в свідомість, втеча неможлива.

Ні, Алізе знала краще.

Вона не була наївною; вона розуміла, що цей епізод був влаштований заради неї. Ібліс катував Кіра, намагаючись маніпулювати її почуттями. Тоді дівчина досить чітко побачила свої помилкові кроки і з відчаєм, який лише зростав, зрозуміла, що якимось чином зрадила саму себе.

Їй почав подобатись Кір.

Вона почала бачити в ньому складність, співчуття. Насправді Алізе не хотіла його вбивати. Він більше не був для неї одновимірним монстром, а став загадковою постаттю, яку вона прагнула зрозуміти.

Вона сама дала Іблісу ці інструменти.

Алізе підозрювала, що може покласти край цим мукам просто зараз, якщо скаже одне-єдине слово:

— Так.

Так, я вийду за нього заміж

.