Страница 70 из 103
— Чому ти просто не поясниш мені свої причини? — роздратовано заперечила вона. — Твоя мати сказала, що ти зробив це, бо вважав, що твій батько не гідний правити. Це так?
— Моя мати, — відповів він жорстко, — занадто багато говорить.
— Кіре...
Він підвівся без попередження, і коли він з’явився в полі зору, Алізе здригнулася, наче побачила його вперше. Вона повільно перевернулася, поки не опинилася вже не на боці, а на спині, її кучері зачіпали обірвані пелюстки, коли дівчина поверталася, і її рухи перетворювали на безлад тюльпани, які наче стояли навшпиньки. Вона зняла зі щоки пелюстку і подивилася на нього крізь калейдоскоп кольорів, стебел і листя, і на мить не побачила нічого, крім неба і блакиті його очей. Потім його волосся, що виблискувало у згасаючому світлі; витончені риси обличчя, позолочені протизахідним сонцем. Алізе не бажала визнавати його красу, яку було досить складно заперечувати навіть у звичайних умовах, але тут, стоячи в океані квітів, високий і похмурий у своєму простому чорному одязі, Кір виглядав просто неймовірно.
Він ні на що конкретно не дивився, його постать була відвернута від неї, але напруженість у його кінцівках — і жорсткість у його поставі — не свідчили про те, що вираз на його обличчі був розслаблений.
Вона тихо покликала його на ім’я.
Він повернув голову, побачив її і помітно здригнувся. З усіх речей, які Алізе очікувала побачити в його погляді, вона аж ніяк не очікувала страху.
Вона спостерігала, як забилося в його горлі, коли він дивився на неї, уважно вбираючи в себе кожен сантиметр її млявого тіла. Його очі подекуди застигали, темніючи від чогось, що вона зрозуміла, як голод. Він дивився на неї з виразом, який небезпечно наближався до слабкості, ніби він не міг вирішити, якою частиною її тіла насолоджуватися найдовше, і його увага, така пильна, змусила її відчути одночасно відчай і непевність, наче вона не могла дихати.
— Ти зняла кольє, — промовив він з якимось зусиллям.
— Так.
— Чому?
— Бо я відчула, що воно мене душить.
— Ясно, — сказав він і провів рукою по обличчю.
Раптом він відвернувся.
— Кіре, — сказала вона за мить. — Ти боїшся мене?
Він мало не розсміявся, але вираз його обличчя був напруженим.
— Що за абсурдне запитання?
— Ти все одно відповіси на нього?
— Ні, — сказав він різко. — Я не боюся тебе.
Носта похолола.
— Боїшся, — заперечила вона. — Ти думаєш, що я зроблю тобі боляче.
— Ні. Не думаю.
І знову носта похолола.
— Кіре...
— Припини, — він дихав важче, ніж зазвичай. — Я не хочу більше говорити.
— Але...
Він видав звук, схожий на шипіння, його очі зажмурились, коли його тіло несподівано охопило судомою. Він обхопив себе руками і зігнувся навпіл, стиснувши зуби, тоді повільно опустився на коліна, а потім впав на руки і задихнувся, ледве не схлипуючи, і Алізе, яка спостерігала за всім цим з жахом, який дедалі більше наростав, зрозуміла, що Кір намагається не закричати.
Вона забула про себе.
Алізе забула про своє втомлене тіло і від страху підскочила на ноги, її голова лише трохи закрутилася, коли вона, спотикаючись, кинулася до нього.
— Що сталося? — вигукнула вона, вражена. — Чому тобі так болить?Дозволь мені...
Вона торкнулася його, і він сахнувся, вичавивши із себе єдине:
— Не треба.
— Але...
Голова Кіра різким, несамовитим рухом відкинулась назад, його очі широко розплющилися, він зблід, шкіра набула попелястого, хворобливого кольору. Його тіло тремтіло, груди здіймалися, коли він дихав, все швидше і швидше, а на обличчі весь цей час застиг один жахливий вираз. Тоді вона зрозуміла, що він щось бачить.
Що він щось
чує
.
— Ні, — закричав він. — Ні!
Тоді він впав, впав з болісним криком, його плечі тремтіли, він задихався.
— Я не можу, — розпачливо промовив він. — Я не можу, вибач.
Будь ласка
...
Алізе побачила муку в його очах.
Вона почула низький, пронизливий звук, який він видав, коли одна сльоза, а потім ще одна повільно скотилися по його щоці.
Дівчина подумала, що серце її може не витримати.
Розумом вона усвідомлювала, що Кір сам винен у тому, що впустив диявола у власне життя, але вона не знала, як можна відвернутися від страждань іншої людини. Алізе стояла і з жахом спостерігала, як він сліпо благав про помилування, як він здригався, наче від ударів. Незабаром з його чола, а потім з носа, почала повільно стікати тонка смужка крові.
Кір заридав.
Він молив про щось, навіть знемагаючи від тортур, і кров капала в його роззявлений рот, коли він говорив.
— Тільки не її, — задихався він. — Будь ласка, благаю тебе, не забирай її...
Кір радше би помер, аніж дозволив бачити себе в такому стані. Алізе це знала, знала, що він охоче кинувся б зі скелі, ніж виявити такі пристрасті перед нею, і все ж таки ось він, лежить просто біля її ніг, проти власної волі. Вона знала, хто стоїть за цим нещастям, і підозрювала, що диявол навмисне принижує Кіра — знищує його на її очах в якості покарання, краде у нього його гордість, його приватність. Дівчина намагалася відвести очі, але як вона могла? Коли її нещасне серце розривалося навпіл від одного лише цього виду?
Вона була в паніці, безсила перед його стражданнями, безтямно бажаючи вирвати його з цього стану, хоча й знала, що будь-які зусилля будуть марними. Бо коли Ібліс вторгається в свідомість, втеча неможлива.
Ні, Алізе знала краще.
Вона не була наївною; вона розуміла, що цей епізод був влаштований заради неї. Ібліс катував Кіра, намагаючись маніпулювати її почуттями. Тоді дівчина досить чітко побачила свої помилкові кроки і з відчаєм, який лише зростав, зрозуміла, що якимось чином зрадила саму себе.
Їй почав подобатись Кір.
Вона почала бачити в ньому складність, співчуття. Насправді Алізе не хотіла його вбивати. Він більше не був для неї одновимірним монстром, а став загадковою постаттю, яку вона прагнула зрозуміти.
Вона сама дала Іблісу ці інструменти.
Алізе підозрювала, що може покласти край цим мукам просто зараз, якщо скаже одне-єдине слово:
— Так.
Так, я вийду за нього заміж
.