Страница 66 из 103
— Ну, якщо хтось вже спостерігає, — казав Кір, все ще нишком вивчаючи вулицю, — то вони побачать, що ілюзія почала діяти, а це означає, що вони все ще зможуть вистежити тебе. Спершу нам треба піти у відносно безлюдне місце. Ти бачила, куди пішла ця людина?
Алізе похитала головою, а потім так непомітно, наскільки це було можливо, глянула через плече.
Там стояла молода жінка.
Вона була вдягнена в яскраво-червону сукню та стояла, не рухаючись, посеред проспекту і дивилася на Алізе широкими, непорушними очима.
— Вона просто там, — прошепотіла Алізе. — Просто за нами.
Кір повторив її попередній рух, обережно озирнувшись через плече, але потім розвернувся на весь зріст, не приховуючи своїх пошуків.
Він насупився.
— Хто вона? — запитав він, не намагаючись знизити голосу. — Там нікого немає.
— Ти її не бачиш?
— Я нікого не бачу, — відповів він. — Може, це тобі тільки здалося, що вона йде за нами.
Відчувши полегшення, Алізе зітхнула.
— Так, — сказала вона, розвернувшись, щоб оглянути вулицю. — Може, вона...
Алізе підняла криси капелюха, щоб краще бачити, коли молода жінка без попередження впала на коліна. Вона вказала тремтячим пальцем на Алізе і закричала. Вона кричала,
кричала
так несамовито, що Алізе була приголомшена тим звуком, його силою, його дикістю. Вона не могла поворухнутися, навіть коли затремтіла, а обличчя її зблідло.
Вона відчула себе наче прикутою до землі.
— Алізе? — швидко сказав Кір. — Що з тобою? Що відбувається?
— Ти не чуєш цього, — тільки й змогла прошепотіти вона, серце шалено калатало в грудях. — Чи чуєш?
— Чую що?
Жінка на вулиці все ще кричала, істерично ридаючи, та верещала.
— Алізе?
—
Кіре,
— вона важко дихала і, не дивлячись, потягнулася до його руки, стискаючи пальцями рукав його сорочки. — Чому ти не сказав мені, що джинам у Тулані дозволено відкрито використовувати свої сили?
— Тому, — розгублено сказав він, опустивши очі на її заціпенілі пальці, — тому що ти ніколи не питала. І в нас було багато інших справ...
Кір різко зітхнув.
Його очі широко розплющилися, коли — Алізе могла це тільки уявити — кричуща дівчина несподівано з’явилася в полі зору. Молода жінка, ймовірно, втратила контроль над невидимістю в своєму шаленстві, і тепер її крики луною розносилися по проспекту, оскільки люди різного віку збігалися з усіх боків. Вони намагалися допомогти дівчині піднятися, але вона не піддавалася. Вона відкидала їхню допомогу, по черзі то показуючи на Алізе, то закриваючи обличчя руками.
Алізе відчувала як Кір впадає в паніку.
— Ходімо, — сказав він, — Просто зараз...
— Ні, я не можу, я не можу просто так залишити її...
Вже зібрався натовп, і очі людей стежили за напрямком простягнутого пальця молодої жінки, а коли крики та шепіт досягли карколомного крещендо, жінка, що кричала, прорвалася якось далі, її обличчя набуло мученицького виразу — суміш чогось схожого на радість і горе, а сльози все ще текли по щоках. Нарешті вона спромоглася на розбірливу мову.
— Це правда, — плакала вона. — Вони сказали, що ви тут, а я не вірила, але це правда.
— Хто? — вигукнув хтось інший. — Хто вона така?
— Хлопець-слуга з палацу, — вигукнув чоловік. — Він сказав...
— Ні! Не може бути!
— Алізе, — наполегливо промовив Кір, — я знаю, що ти просила не застосовувати до тебе магію, але, будь ласка, дозволь мені забрати тебе звідси...
— В ардунійській газеті, за вчорашній вечір...
— Ні, задовго до цього, вже кілька днів ходили чутки...
— Я не можу піти, — відчайдушно сказала Алізе, її пульс зашкалював. — Чи можу? Ці люди, вони... вони під моєю відповідальністю...
Коли натовп рвонувся вперед, Кір різко смикнув її назад, і її капелюх впав на землю з глухим шурхотінням. Не було часу, щоб підняти його. Натовп не гаючи часу обступив її, намагаючись розгледіти якнайкраще.
— Її очі!
— А волосся! Вона носить корону!
— Все так, як вони казали...
— В моєї дружини двоюрідна сестра в Сетарі, і вона надіслала їй листа, де присягалася, що це вона, присягалася, що це станеться...
— Я чув, що вона переховувалася весь цей час.
— Я пам’ятаю ці чутки, майже двадцять років тому.
— Ангели небесні, я теж це чула, але не вірила...
— Наші молитви було почуто! — вигукнула старша жінка, плачучи в долоні. — Нарешті це сталося, а мені пощастило дожити до цього, я ніколи не наважувалася сподіватися, хоча мій брат провів у в’язниці у Форині вже сімнадцять років...
— А моїй матері, в Стольській провінції, відрубали стопи...
—
Правосуддя
! — закричав хтось. — Справедливість прийде на цю прогнившу землю!
Алізе втратила рівновагу і мало не впала, але Кір підхопив її і міцно обійняв, сховавши обличчя в себе на грудях.
— Будь ласка, — прошепотів він їй у волосся. — Будь ласка, дозволь мені забрати тебе звідси... Ти не готова до цього, а вони не готові до тебе...
— Ви маєте почати з тюрем, ваша величносте! — вигукнула інша жінка. — З нашими братами і сестрами в імперії Сорут поводяться гірше, ніж з тваринами...
— І в Зельдані...
— Вони досі ховають дітей у Шеффаті...
Алізе намагалася осягнути кожен удар, кожне твердження, що пронизувало її, кожне речення, що різало все глибше, всі ці нагадування про її мету, її обов’язок, що перехоплювали подих у легенях.
— Вона мовчить? Я не розумію...
— Слуга із замку сказав, що вона говорила з ним,
усміхалася
до нього.
— Здається, він сказав, що вона приїхала, щоб вийти заміж за короля...
Алізе задихалася, її груди здіймалися.
— За нашого короля? За короля Кіра?
— Він місяцями готував кімнати для нареченої — і не приховував цього.
— Але ви впевнені, що це вона?
— Слуги сказали, що вона приїхала сьогодні вранці! Що вона переїхала до замку...
— А з ким же вона тоді? Обличчя не видно.
— Гадаєш, це король?
— Король? Посеред білого дня?
Хтось засміявся.
— Не думаю...
— Чули, що він убив Заала? У власному домі?
— Так, і я чув, що те розпусне чудовисько це заслужило...
— Хай живе король Кір! — почувся голос.
— Хай живе наша королева!
Серце Алізе забилося в грудях занадто сильно. Вона відчула небезпечне запаморочення. У неї крутилася голова від емоцій, від паніки, і її мучила незрозуміла підозра, що вона, можливо, спить і бачить сон.