Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 64 из 103

Розділ дев’ятнадцятий

АЛІЗЕ ВРАЖЕНО ДИВИЛАСЯ на шматок хліба, який вона тримала, крутячи його в руках. Кір розламав навпіл більшу хлібину, і частка, яку вона тримала в руках, мала незвичайну форму, щось на зразок півмісяця.

Вона була ще теплою.

Вони проходили повз пекарню, і Алізе відчула знайомий запах, а після того, як вона вголос зізналася, що ніколи в житті не була в пекарні, а тільки проходила повз, Кір дуже здивувався.

Він запитав її, чому вона ніколи не була в пекарні, адже «Ардунія все ж таки не настільки убога імперія, щоб не мати таких закладів», на що вона відповіла, що в північному королівстві «досить багато пекарень, дуже дякую», от тільки вона ніколи не мала часу відвідати жодну з них, бо завжди працювала щонайменше по дванадцять годин на добу, а навіть якби й мала час, пояснила вона, то «завжди бракувало грошей, щоб купити щось в цьому закладі», і тому вона не бачила сенсу виснажувати себе навіть думкою про можливість такого роду...

Тоді Кір різко взяв її за руку, подивившись на неї якось дивно, і повів до крамниці, про яку йшлося, і вони щезли в ній на кілька дивовижних хвилин, а незабаром вийшли звідти з хлібом. З хлібом, який купив для неї Кір.

Вона й не сподівалася, що вони справді щось купуватимуть, і не лише тому, що в Алізе не було грошей, а й тому, що за все її життя ніхто, крім батьків, ніколи й нічого їй не купував. Увесь досвід перебування з Кіром, від моменту, коли вони попрощалися з задоволеною Саррою, яка побачила їхні стиснуті руки і підбадьорливо кивнула Алізе, до теперішнього моменту, був настільки незнайомим і дивним, що Алізе ледве розуміла, що з усім цим робити. Здавалось, що якщо вона спробує обдумати це все в повному обсязі, то в неї може відвалитися голова.

Тож наразі вона зайнялася хлібом.

За порадою свого дивного — і напрочуд терплячого — супутника Алізе вибрала маленьку, скромну скибочку хліба. Хлібина була тоненька, явно замішана вручну і щедро посипана кунжутним насінням. Скоринка була коричневою і хрусткою, але всередині — вона проткнула її пальцем — вона виявилася легкою і пружною. Це відкриття вразило її, як щось неймовірне.

— Вони зробили це за допомогою магії? — запитала вона Кіра, продовжуючи досліджувати м’яку внутрішню частину. Всередині було багато маленьких дірочок, і вона не могла уявити, як хтось міг зробити таке начиння, не порушивши при цьому ідеальну хрустку скоринку.

Кір, який якраз їв свій шматок хліба та все ще жував, подивився на неї так, наче ось-ось погладить її по голові.

Він сковтнув.

— Будь ласка, скажи мені, що ти жартуєш.

— Ну, якщо ти збираєшся кепкувати з цього, — сказала вона. — То надалі я триматиму свої запитання при собі.

— Алізе.

Вона вдала, що не почула його.

Замість цього вона обережно взялася за скоринку, намагаючись відламати її та повністю оголити м’яку, губчасту внутрішню частину. Спочатку вона похрумтіла шматочком скоринки, насолоджуючись м’яким смаком і хрусткою текстурою, а потім відкусила м’якувату середину, яка виявилася — вона підняла брови — напрочуд смачною.

Алізе вирішила, що їй дуже подобається хліб.

Вони йшли яскравим, чудовим проспектом, викладеним блискучою бруківкою кольору слонової кістки, по обидва боки якого розташувалися різнобарвні крамнички на будь-який смак. Алізе вже встигла багато чого роздивитися, аж раптом вона підняла очі

вгору

, зачарована величчю височенної стелі над ними, яка виявилася зовсім не стелею, а незліченною низкою гліциній, що тягнулися по всій ширині дороги, перетинаючи верхівки будинків, від одного до іншого. Фіолетові квіти, як пояснив Кір, були зачаровані, щоб цвісти вічно. Вони звисали згори дивовижними китицями, як розкішні грона стиглого винограду, а їхній неймовірний медовий аромат наповнював повітря довкола, поки вільні опалі пелюстки прикрашали землю, наче феєрверк із конфеті. Іноді сильний порив вітру проривався крізь лози та розгойдував їх, утворюючи м’який дощ з пелюсток гліцинії, вигляд і запах яких був настільки божественним, настільки приголомшливо прекрасним, що Алізе була готова лягти посеред дороги і померти солодкою смертю від захоплення.

— Алізе, — знову покликав Кір.

— Га? — вона все ще дивилася на квіти, продовжуючи розбирати свій хліб на шматочки.

— Що ти робиш? — спитав він, і в голосі його пролунало здивування. — Скоринка — це не шкіра. Не обов’язково здирати її, щоб з’їсти середину.

— Я не здирала, — посміхнулася вона, нарешті повернувшись до нього обличчям. — Я її

вивчала

. Адже мені було цікаво... Ти не міг би розповісти мені, як пекарі проколювали всі ці маленькі дірочки всередині, не розбиваючи шкаралупу? Це, мабуть, надзвичайно складно.

Кір раптово зупинився.

— Боже мій, — промовив він. — Ти що, ніколи раніше не їла хліба?

Вона зніяковіла.

— Звісно, їла.

— Не їла, так? Ти ніколи раніше не їла хліба.

— Неправда, — сказала вона, наставивши на нього палець. — Одного разу, на одній з моїх попередніх робіт у великому будинку, я прибирала посуд у кімнаті для сніданків, і там було ще так багато недоторканої їжі — ціла таця чудових тостів, можеш собі уявити? — і мені було так цікаво, що я навіть відкусила шматочок.

Кір лише витріщився на неї.

— Коли це було?

— Кілька років тому.

Він подивився на небо, наче шукаючи в ньому сили, і зітхнувши повернувся до неї.

— Одного разу, кілька

років

тому, ти відкусила шматочок тосту? І все?

— Ну, більше мені не вдалося цього зробити, — сказала вона, занепокоєно закусивши губу. — Одна зі служниць побачила цей ганебний вчинок і одразу ж донесла на мене економці, яка негайно звільнила мене з місця. Я намагалася пояснити, що я не

крала

, як мене несправедливо звинуватили, бо нам наказали викинути весь хліб просто у смітник, а мені це здалося жахливим марнотратством...

— Боже, Алізе, — Кір остаточно розгубився. — Ти, мабуть, найдивніша дівчина, яку я зустрічав у своєму житті.

— Це ти знов мене ображаєш?

— Без сумніву.

Вона кинула на нього колючий погляд, але Кір лише розсміявся.

Аж раптом почулися крики: група чоловіків розкручувала з високого балкона здоровенний килим, і той вигадливий витвір розгортався на сонці, наче листок, який щойно розпустився.