Страница 63 из 103
— Як що працює? — вона дивилася на нього, не рухаючись. — І куди ти хочеш мене відвести? Ми зараз рушимо до Тулану?
Алізе побачила лише його потилицю, коли він відповів:
— Так.
— Справді? — вона поспішила за ним. — І ти більше не боїшся, що я втечу?
— Ні.
— Стривай, чому ні? — Алізе зупинилася на місці. — Ти мав би трохи хвилюватися, принаймні.
— Боюся, що це неможливо, — відказав він, нарешті повернувшись до неї обличчям. — Бо я щойно зробив висновок, що ти зворушливо нікчемна.
Алізе закам’яніла, відчуваючи шок і обурення, що прокинулися в її серці.
— Та як ти смієш, — сказала вона, випроставшись на весь свій зріст, стискаючи кулаки. — Я
не
нікчемна...
— У мене є припущення, — сказав він, перебиваючи її, йдучи до дверей, — що якби я був тяжко поранений, ти б мені допомогла. Так чи ні?
— Ні.
Він розпливлася в посмішці.
— Брешеш.
— Не стала б я тобі допомагати, — безжально мовила вона. — Я б залишила тебе напризволяще та втекла, рятуючи своє життя.
Тепер він намагався стримати широчезну посмішку, а очі його блищали від ледь стримуваного захвату.
— Ти б мене врятувала.
— Я б точно залишила тебе помирати.
Він похитав головою.
— Ти не змогла б залишити мене в біді.
— Змогла б, — не вгавала вона.
— Абсолютно точно не
змогла
б, — тихо сказав він. — Хоча то було б повним ідіотизмом, рятувати мене, а я не вважаю тебе аж такою ідіоткою.
Вона не могла повірити, що досі жаліла його. Зараз їй хотілося відшмагати його.
— Я не ідіотка, — розлючено промовила вона.
— А я цього ніколи й не казав, — Кір стояв біля дверей, тримаючись за ручку. — Я просто зазначаю, що всі ознаки вказують на те, що ти
могла б
бути ідіоткою.
— Ох, ти просто нестерпний, — вигукнула вона, дивлячись на нього та підходячи до дверей. — Ти грубий, огидний, і я шкодую, що колись відчувала співчуття до тебе.
Він підняв брови.
— Твоєю першою помилкою було співчувати мені.
— Цю помилку я більше не зроблю.
Він мовчки дивився, як вона відштовхнула його вбік, повернула ручку, зробила крок за поріг — і закричала.
За дверима не було землі.
Алізе сахнулася назад, несамовито хитаючись, аж поки Кір не підхопив її, притиснувши до себе. Вона занадто часто падала з небес за останню добу, щоб пережити ще одне таке падіння так скоро.
Її бідні нерви були розхитані.
— Чому там нічого немає? — ледь не закричала вона. — Чому цей замок такий дивний?
— Алізе...
— Це що, в’язниця? — Її паніка наростала. — Ви замкнули мене у вежі? Я ніколи не зможу звідси вийти?
—
Алізе
...
— Ні, — і вона штовхнула його, і штовхала, аж доки він не відпустив її, а потім спинився за кілька кроків від неї. — Ти мені не до вподоби, і я тобі не довіряю, і я б ніколи не
врятувала
тебе, бо ти підлий, нікчемний, аморальний мерзотнику...
Він все ж таки схопив її за плечі, спробував зазирнути їй в очі.
— Алізе, скажена ти дівко, послухай мене...
—Звісно, я не буду тебе слухати. І як ти смієш називати мене ідіоткою
та
скаженою?
—
Там же скляні сходи
.
Алізе раптом завмерла. Вона потроху приходила до тями, збираючи докупи рештки гідності, поправляючи сукню і обережно відходячи від нього, після чого визирнула у відчинені двері та через поріг, цього разу придивляючись уважніше.
— Що ж, — сказала вона, різко зітхнувши. — Мабуть-таки, там скляні сходи, — вона схрестила руки, не в змозі дивитися на нього. — Але це дурна ідея, знаєш, зробити скляні сходи. Це досить небезпечно.
Кір мовчав так довго, що врешті-решт вона наважилася підняти на нього очі і побачила, що він дивиться на неї з дивним виразом на обличчі. Він виглядав одночасно пригніченим та розгубленим; вона не могла точно визначити цей вираз та не знала, що він означає.
Почуваючись ніяково, вона знову опустила очі, розмірковуючи, чи не передумав він показати їй магію та познайомити з Туланом.
— Алізе, — сказав він нарешті.
Вона не піднімала очей, вирішивши замість цього втупитися в свої ноги, які вона раніше взула в дуже гарні черевики.
— Я розумію, що щойно обмовила тебе досить жахливими словами, але я все одно дуже хочу побачити Тулан.
— Чому ти не хочеш на мене дивитися?
— А чому це я маю? — тихо сказала вона. — Я вже бачила твоє обличчя.
— Алізе...
— Знаєш, ти занадто часто повторюєш моє ім’я.
— Я повторюю твоє ім’я, — суворо сказав він, — не так вже й часто.
— Серйозно? — вона підняла на нього очі і побачила, що він розлючений.
— Так.
— Ну що ж, може й так, — сказала вона. — Минуло вже стільки часу, відколи хтось зі мною розмовляв відверто, що я, може, і втратила навички спілкування.
Він завагався.
— Що ти маєш на увазі?
Вона похитала головою, здригнувшись, як її накрило смутком, як завжди, в найнедоречніший момент. Минуло вже багато років відтоді, як померли її батьки, і весь цей час нею тільки командували і ніколи не поважали. А місіс Аміна навіть ніколи не
питала
, як її звати.
— Нічого, — бадьоро відповіла вона, навіть коли раптово шморгнула носом, переповнена хвилею почуттів.
— Що ти... О, заради бога, ти знову збираєшся плакати? Та я покажу тобі це кляте місто, Алізе, я покажу тобі ту кляту магію, не треба весь час плакати...
— Я не плачу, — роздратовано сказала вона. — Я
думаю
. А коли я думаю, то іноді стаю емоційною.
— Коли ти
думаєш
? Тобто весь час? — він провів руками по волоссю і вилаявся собі під ніс. — Диявол справді намагається вбити мене.
Вона витерла очі.
— Я думала, ти вже знаєш це.
— Гаразд, з тебе досить, — сказав він, а потім без попередження взяв її за руку і потягнув за двері.