Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 63 из 103

— Як що працює? — вона дивилася на нього, не рухаючись. — І куди ти хочеш мене відвести? Ми зараз рушимо до Тулану?

Алізе побачила лише його потилицю, коли він відповів:

— Так.

— Справді? — вона поспішила за ним. — І ти більше не боїшся, що я втечу?

— Ні.

— Стривай, чому ні? — Алізе зупинилася на місці. — Ти мав би трохи хвилюватися, принаймні.

— Боюся, що це неможливо, — відказав він, нарешті повернувшись до неї обличчям. — Бо я щойно зробив висновок, що ти зворушливо нікчемна.

Алізе закам’яніла, відчуваючи шок і обурення, що прокинулися в її серці.

— Та як ти смієш, — сказала вона, випроставшись на весь свій зріст, стискаючи кулаки. — Я

не

нікчемна...

— У мене є припущення, — сказав він, перебиваючи її, йдучи до дверей, — що якби я був тяжко поранений, ти б мені допомогла. Так чи ні?

— Ні.

Він розпливлася в посмішці.

— Брешеш.

— Не стала б я тобі допомагати, — безжально мовила вона. — Я б залишила тебе напризволяще та втекла, рятуючи своє життя.

Тепер він намагався стримати широчезну посмішку, а очі його блищали від ледь стримуваного захвату.

— Ти б мене врятувала.

— Я б точно залишила тебе помирати.

Він похитав головою.

— Ти не змогла б залишити мене в біді.

— Змогла б, — не вгавала вона.

— Абсолютно точно не

змогла

б, — тихо сказав він. — Хоча то було б повним ідіотизмом, рятувати мене, а я не вважаю тебе аж такою ідіоткою.

Вона не могла повірити, що досі жаліла його. Зараз їй хотілося відшмагати його.

— Я не ідіотка, — розлючено промовила вона.

— А я цього ніколи й не казав, — Кір стояв біля дверей, тримаючись за ручку. — Я просто зазначаю, що всі ознаки вказують на те, що ти

могла б

бути ідіоткою.

— Ох, ти просто нестерпний, — вигукнула вона, дивлячись на нього та підходячи до дверей. — Ти грубий, огидний, і я шкодую, що колись відчувала співчуття до тебе.

Він підняв брови.

— Твоєю першою помилкою було співчувати мені.

— Цю помилку я більше не зроблю.

Він мовчки дивився, як вона відштовхнула його вбік, повернула ручку, зробила крок за поріг — і закричала.

За дверима не було землі.

Алізе сахнулася назад, несамовито хитаючись, аж поки Кір не підхопив її, притиснувши до себе. Вона занадто часто падала з небес за останню добу, щоб пережити ще одне таке падіння так скоро.

Її бідні нерви були розхитані.

— Чому там нічого немає? — ледь не закричала вона. — Чому цей замок такий дивний?

— Алізе...

— Це що, в’язниця? — Її паніка наростала. — Ви замкнули мене у вежі? Я ніколи не зможу звідси вийти?

—

Алізе

...

— Ні, — і вона штовхнула його, і штовхала, аж доки він не відпустив її, а потім спинився за кілька кроків від неї. — Ти мені не до вподоби, і я тобі не довіряю, і я б ніколи не

врятувала

тебе, бо ти підлий, нікчемний, аморальний мерзотнику...

Він все ж таки схопив її за плечі, спробував зазирнути їй в очі.

— Алізе, скажена ти дівко, послухай мене...

—Звісно, я не буду тебе слухати. І як ти смієш називати мене ідіоткою

та

скаженою?

—

Там же скляні сходи

.

Алізе раптом завмерла. Вона потроху приходила до тями, збираючи докупи рештки гідності, поправляючи сукню і обережно відходячи від нього, після чого визирнула у відчинені двері та через поріг, цього разу придивляючись уважніше.

— Що ж, — сказала вона, різко зітхнувши. — Мабуть-таки, там скляні сходи, — вона схрестила руки, не в змозі дивитися на нього. — Але це дурна ідея, знаєш, зробити скляні сходи. Це досить небезпечно.

Кір мовчав так довго, що врешті-решт вона наважилася підняти на нього очі і побачила, що він дивиться на неї з дивним виразом на обличчі. Він виглядав одночасно пригніченим та розгубленим; вона не могла точно визначити цей вираз та не знала, що він означає.

Почуваючись ніяково, вона знову опустила очі, розмірковуючи, чи не передумав він показати їй магію та познайомити з Туланом.

— Алізе, — сказав він нарешті.

Вона не піднімала очей, вирішивши замість цього втупитися в свої ноги, які вона раніше взула в дуже гарні черевики.

— Я розумію, що щойно обмовила тебе досить жахливими словами, але я все одно дуже хочу побачити Тулан.

— Чому ти не хочеш на мене дивитися?

— А чому це я маю? — тихо сказала вона. — Я вже бачила твоє обличчя.

— Алізе...

— Знаєш, ти занадто часто повторюєш моє ім’я.

— Я повторюю твоє ім’я, — суворо сказав він, — не так вже й часто.

— Серйозно? — вона підняла на нього очі і побачила, що він розлючений.

— Так.

— Ну що ж, може й так, — сказала вона. — Минуло вже стільки часу, відколи хтось зі мною розмовляв відверто, що я, може, і втратила навички спілкування.

Він завагався.

— Що ти маєш на увазі?

Вона похитала головою, здригнувшись, як її накрило смутком, як завжди, в найнедоречніший момент. Минуло вже багато років відтоді, як померли її батьки, і весь цей час нею тільки командували і ніколи не поважали. А місіс Аміна навіть ніколи не

питала

, як її звати.

— Нічого, — бадьоро відповіла вона, навіть коли раптово шморгнула носом, переповнена хвилею почуттів.

— Що ти... О, заради бога, ти знову збираєшся плакати? Та я покажу тобі це кляте місто, Алізе, я покажу тобі ту кляту магію, не треба весь час плакати...

— Я не плачу, — роздратовано сказала вона. — Я

думаю

. А коли я думаю, то іноді стаю емоційною.

— Коли ти

думаєш

? Тобто весь час? — він провів руками по волоссю і вилаявся собі під ніс. — Диявол справді намагається вбити мене.

Вона витерла очі.

— Я думала, ти вже знаєш це.

— Гаразд, з тебе досить, — сказав він, а потім без попередження взяв її за руку і потягнув за двері.