Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 61 из 103

Розділ вісімнадцятий

— ПЕРЕПРОШУЮ? — АЛІЗЕ блимнула на Кіра. — Ти хочеш показати мені Тулан?

— Хіба тобі не цікаво?

— Дуже, — сказала вона. — Тільки я не думала, що ти дозволиш мені вийти з замку.

Кір засміявся на це, але потім спохмурнів.

— Чому це я не дозволив би тобі вийти з замку?

Її погляд був таким же розгубленим, як і в нього.

— Тому що, — сказала вона повільно, — розумієш, я б втекла. А тобі потрібно, щоб я залишилася тут і виконувала твою волю, інакше диявол вб’є тебе.

— А, — він скривився. — Так.

Гаразд

. В такому випадку, я маю йти. Може, побачимося за вечерею, якщо ти захочеш до мене приєднатися.

Він кивнув їй, розвернувся на підборах і впевненим кроком рушив до дверей.

Алізе спостерігала за ним з неприхованим розчаруванням.

— Стривай, — вигукнула вона розгублено. — Ти справді йдеш? Невже ми справді не оглянемо Тулан?

Кір завагався, але так і не повернувся до неї обличчям. Вона бачила лише його напружену спину, мідне волосся, що яскраво контрастувало з простим чорним плащем. Вона знову була вражена його манерою триматися і тим, як він володів ситуацією навіть зараз, коли вона не могла бачити його обличчя.

Він м’яко сказав:

— З твого боку було досить нерозумно згадувати про втечу.

— Я знаю, — Алізе прикусила губу. — Я вже шкодую про це.

Він повільно обернувся.

— То ти кажеш, що не збираєшся тікати?

Алізе уникнула відповіді.

Вона була роздратована, але водночас збентежена; сонце за останню годину змінило положення, і крізь скляні двері та відчинені вікна кімнату заливали потоки золотистого сяйва, осяваючи все на своєму шляху. Навіть Кір опинився в цій сонячній зливі, жорсткі лінії його тіла наче танули по краях, розсіяне сяйво вигравало на його обличчі, розфарбовуючи очі. Він примружився від яскравості, і його зіниці звузилися до точок, відбиваючи блакить з райдужної оболонки; вона спостерігала, як він дивиться на неї, і його розгубленість була очевидною.

Алізе не заперечувала.

Вона дозволила своєму погляду мандрувати навколо, поки вона обмірковувала свої суперечливі емоції. Зараз вона відчувала себе менш схильною до втечі з цього замку, ніж на момент прибуття, і не тільки тому, що за цей час їй зробили дві досить серйозні пропозиції, але й тому, що... Що ж, правда полягала в тому, що їй більше нікуди було піти. Тут принаймні її прихильності домагалися і мати, і син; і Алізе, якій довелося провести багато жорстоких ночей у канаві, притулившись щокою до бруду міської вулиці, не звикла до розкоші теплого ліжка як до чогось само собою зрозумілого. Вона не могла заперечувати, що це було чудове місце, щоб трохи відпочити — і розібратися в незліченних халепах, що звалилися на неї. Насправді вона все ще чула щебетання птахів надворі; шум водоспадів вдалині; пориви вітру, що гойдав гілки та шелестів листям. Це було, одним словом, прекрасно.

І вона дуже хотіла побачити Тулан.

Незнайома з використанням магії, Алізе була достатньо обізнана, щоб зрозуміти, що в повітрі тут витають якісь чари, бо пора року була зовсім не та, що треба. Щоправда, Тулан був значно південніше, ніж Ардунія, де панувала безжальна зима, і хоча обидві імперії межували, та деяка різниця в температурі була б зрозумілою, але тут на дворі стояло майже літо.

Алізе збрехала б, якби сказала, що їй це не подобається.

Вона підняла очі, нарешті зустрівши нетерплячий погляд Кіра. Нерішуче дівчина сказала:

— Можливо,

сьогодні

я не втечу.

Його хвилювання змінилося явним здивуванням.

— Невже? То ти добре проводиш час? Насолоджуєшся моєю гостинністю?

Алізе тихо відкашлялася.

— Ти можеш сміятися, — сказала вона, стискаючи і розтискаючи руки. — Але я

вирішую

, виходити за тебе заміж чи ні, і думаю, що мені варто подивитися на землю, яку ти збираєшся мені залишити перед тим, як я зроблю свій вибір.

Від цих слів Кір аж закляк.

Він дивився на неї, не мигаючи, світло в його очах згасло, і він повільно відвернувся, занурившись у мовчання. Власне, він мовчав так довго, що Алізе відчула себе змушеною заговорити, незважаючи на незручність моменту, яка наростала з кожною секундою.

— Кіре? — збентежено сказала вона. — З тобою все гаразд?

Він підняв очі:

— Взагалі?

Вона насупилася.

— Знаєш, — сказав він, намагаючись розсміятися, — я розумію, що ти можеш не повірити, але я ніколи не думав, що одного дня буду змушений взяти дружину таким чином, — він похитав головою і знову відвернувся. — Я намагаюся віддати тобі Тулан — перлину серед імперій, землю, яка є моїм домом. Я стою тут і благаю тебе вийти за мене заміж —

вбити

мене і забрати мій народ, мою корону, мою спадщину — а ти навіть не хочеш сказати «так», — він заплющив очі і вилаявся. — Я справді думав, що вже опустився на дно, але такого жалюгідного стану я ще ніколи не знав.

Носта потеплішала від цієї сумної промови, і чутливе серце Алізе охопив приплив жалю, який здався їй огидним. Вона відчувала огиду, бо не могла відверто ненавидіти його, бо не могла змістити важелі, що керують її емоціями, відчувала огиду, що не може позбутися співчуття, такого зараз недоречного.

Зітхнувши, Алізе підійшла до нього.

При її наближенні Кір сторожко підняв голову, наче на нього полювали, і спостерігав за нею з увагою, допоки вона не зупинилася біля нього, на півдорозі до кімнати. І тут вона зробила щось таке, що їй самій здалося чи то дурним, чи то сміливим — вона не могла вирішити, яким саме.

Вона торкнулася його руки.

Або принаймні спробувала. Кір спіймав її руку ще до того, як вона встигла торкнутися його, настільки швидкими були його рефлекси, що вона ледве усвідомила, що трапилось, аж поки не побачила, з якимось подивом, що він тримає її простягнуту руку своєю рукою. Його долоня огорнула її долоню і була великою та теплою, а очі, що дивилися на неї, були шаленими та здивованими. Алізе відчувала, що не може поворухнутися; що вона застигла як камінь, з подивом відчуваючи легкі мозолі на його шкірі, коли його пальці, затинаючись, ковзнули по її руці, по внутрішній стороні її пальців, викликаючи відчуття якогось майже опіку, настільки несподіваного, що вона мало не задихнулася.

Свідомість її наче пронизало наскрізь.