Страница 59 из 103
Принц пригнічено відвів погляд. Вже більше року він читав про невеликі повстання в громадах джинів по всій Ардунії. Він думав, що це просто нещасні, які прагнуть змін — тоді він ще не знав, що вони могли шукати розради в ідеї втраченої імперії, що деякі з них навіть шукали невідомого лідера, навколо якого могли б об’єднатися.
— Ні, — сказав він нарешті. — Думаю, що не єдиний.
— Камране.
Принц підняв голову, в його очах було запитання.
— Що ви робитимете? — запитав Хазан, пильно дивлячись на нього. — Коли побачите її?
Одне лише це припущення змусило серце Камрана забитися сильніше. До цього моменту йому вдавалося уникати думки про цю подію; якийсь захисний інстинкт у його мозку досі не дозволяв йому занадто зосереджуватися на цьому моменті їхньої подорожі, бо він міг травмувати його найсильніше. Але те, що він міг би побачити її знову — говорити з нею знову так скоро —
Це було майже занадто.
Він відчув, як лещата жахливої тривоги стиснули його горло, відчув незрозумілий біль, що пронизував його, пекучий жар у грудях, який він не міг передати словами. Вона зрадила його, прошивши його груди своєю силою, і він не знав, що робитиме, коли знову побачить її, бо не міг знати, що він знайде в Тулані. Тож або він зрозуміє, що був повним дурнем, коли сумнівався в ній, або ж йому буде завдано остаточного, нищівного удару, який, як він боявся, зламає його. Він може впасти перед нею на коліна, а може буде змушений вбити її.
Від цієї думки йому стало погано.
Його голос став нерозбірливим та хрипким, коли він промовив, нарешті відповідаючи на запитання Хазана:
— Я не знаю.
— Як би там не було, сір, та я не вірю, що вона зрадила когось із нас.
— Досить, — сказав Камран, відвертаючись. — У нас багато справ. Зустрінемося в доках опівночі.
Хазан якусь мить дивився на нього.
Потім, кивнувши головою, його колишній міністр пішов, а Камран відчув, що не може поворухнутися. Він втупився у простір, все міцніше стискаючи книгу в руці. Її хустинку він сховав у кишеню набагато раніше, пообіцявши собі, що одного дня сам передасть їй її, не знаючи тоді, як скоро він може зустрітися з нею обличчям до обличчя.
Камран ніколи не знав, наскільки каламутним може бути горе; йому ніколи не спадало на думку, що смерть коханої людини важко оплакувати, або що серце може продовжувати битися ще довго після того, як воно було розбите. Його не вчили орієнтуватися на цій туманній, напівтемній дорозі невизначеності; ні, Камран завжди жив у розкоші абсолютних речей. Ще з дитинства він знав чітко окреслену позицію, яку мав займати у світі, знав правила, що обмежували його життя. Він крокував від однієї позолоченої віхи до іншої з такою впевненістю, що йому ніколи не спадало на думку, доки Алізе не розірвала його життя, сумніватися в прокладеному перед ним курсі.
Тепер він стояв на початку неясного, незвіданого шляху; його роль, його титул, його завтрашній день — все було невідомим.
— Hejjan? Hejjan... —
Сір? Сір
...
Дуже повільно Камран повернувся на відчайдушний голос та побачив довгоногого хлопця, що через силу піднімався вгору сходами, по дві сходинки за раз. Камран повертався до своїх покоїв, щоб розібратися з кореспонденцією; він збирався відправити листа тітці Джамілі — чиє дивне мовчання по смерті короля Заала вразило його як щось вкрай дивне — і запитати, чи буде вона рада бачити його завтра в гостях. Він, звісно, не мав наміру наносити візит цій милій жінці; він лише сподівався залишити після себе паперовий слід, який міг би заплутати обставини його зникнення.
Здавалося, з цим доведеться зачекати.
Коли Омід нарешті дістався сходового майданчика, він майже одразу зігнувся навпіл, вчепившись руками в коліна, намагаючись віддихатися.
— Я шукав вас, — задихаючись, промовив він, — скрізь...
— Так, і чого ж ти так довго? — спокійно відказав Камран. — Вони вже тут?
Омід спробував розпрямитись, і це йому майже вдалося, одне око примружилося, як він дихав, намагаючись триматись вертикально, а одна з рук міцно притислася до стегна.
— Вони не прийдуть, сір, — сказав він, задихаючись, фештунською. — Вони не повірили мені, коли я сказав, що їх викликає держава.
Некоронований король заплющив очі й зітхнув.
Цього ранку Камран — засмучений, змарнілий і, слід визнати, не зовсім при тямі — подумав, що йому більше нікому довіритися. Після одного героїчного вчинку хлопець здався очевидним кандидатом на роль, яка мала б забезпечити безпеку та захист принца понад усе. Тепер принц починав сумніватися, чи не мав рації Хазан.
Можливо, це була жахлива ідея.
— Треба було б купити тобі нову одежу, — сказав Камран, розплющивши очі, щоб ще раз оглянути завеликий, погано сидячий на хлопчикові одяг. — Авжеж, вони не вірять тобі; ти не схожий на представника королівської влади.
Він скоса подивився на дитину.
— Чому ти не взяв карету, як я тобі наказав? Королівська печатка була б достатнім доказом для будь-кого.
Омід важко похитав головою.
— Я намагався, сір, чесно намагався. Але він не дозволив мені сісти в карету.
Тепер Камран поморщився.
— Хто не дозволив тобі сісти в карету?
— Кучер. Він сказав, що відшмагає мене, якщо я хоча б доторкнуся до карети, тому я бігав пішки, ось чому я так довго...
— Боже мій.
Хлопчик почервонів.
— Мені страшенно
шкода
. А це, — він втупився в себе, смикаючи за поділ своєї задовгої туніки, — ну, це весь одяг, який у мене є, сір, і я не знаю, що з ним робити, але я не хотів би його викидати, бо це подарунок від... — і його очі наповнилися сльозами. — Ну, від Провидців, бачите, а вони завжди були такі добрі до мене...
Камран підняв руку, щоб зупинити хлопчика від ридань.
Сам він не зронив жодної сльозинки з минулої ночі, і хоча якась частина його свідомості на якомусь глибинному рівні підозрювала, що це, мабуть, дивно, але була набагато більша, голосніша та психічно ненормальна частина мозку, що пишалася його здатністю стримувати свої емоції.
— Це моя провина, — сказав Камран дитині. — Я повинен був потурбуватися про твій одяг перед тим, як відправляти тебе на завдання. І мені не спало на думку, що, можливо, доведеться познайомити тебе з персоналом. Ти не винен у цьому, — він зітхнув. — Насправді тепер я бачу, що припустився великої помилки, поклавши на тебе таку велику відповідальність. Ти явно не підходиш для цієї ролі...
—
Ні, сір