Страница 54 из 103
Вона вже давно наближається. Я лише сподіваюся, що не залишив тебе непідготовленим до неї.
Камран відчув, що після цього його нерви ніяк не вгамуються; якась невисловлена тривога ожила в його тілі, наче попередження, наче остання зрада його діда ще не проявилася.
— Я не впевнений, — сказав Хазан, і його рівний голос вирвав принца з думок. — Я хотів би вірити, що Заххак — щур, бо він і справді на нього схожий, але я знаю його занадто довго. Він був безмежно вірний Ардунії протягом десятиліть, — він зробив паузу, і брови його зійшлися. — Коли, ви кажете, ми почали перехоплювати основну масу шпигунів? Кілька місяців тому?
Камран різко зітхнув, напружився і кивнув.
— Я був на чергуванні, коли ми вперше привезли групу на допит. Це було щось неймовірне — захопити стільки людей одночасно, і ми безглуздо привітали себе з добре виконаною роботою. Це було сім-вісім місяців тому.
— Кір зайняв трон вісім місяців тому.
Щелепа принца стиснулася.
— Ти думаєш, що вони були захоплені в полон за його наказом? Чи ти гадаєш, що Кір проводив розвідку?
— І те, і інше. Оті каменепади, про які ти читав, можливо, були відвертаючим маневром. Приманками, щоб віддалити нашу увагу від їхньої справжньої мети, — Хазан похитав головою. — Можливо, Кір був настільки введений в оману, що думав, ніби його визнають справжнім володарем землі, що Ар’я розкриє йому свої обійми. Але якщо він витратив місяці на безуспішні пошуки в горах, то це означає, що він шукав того, хто міг би володіти нею — і якщо історії правдиві, то є лише одна людина, заради якої гори Ар’я віддадуть свої таємниці.
— Зникла королева Ар’ї, — прошепотів Камран.
Хазан затих.
— Де ви це почули?
— Вона мені розповіла, — пригадав Камран. — Сказала, що її звати Алізе із Сааму, дочка Сиавоша та Кіани. І що я можу знати її краще як зниклу королеву Ар’ї.
Хазан зробив крок ближче, вивчаючи Камрана з новою увагою.
— Чому вона вам це розповіла?
— Тому що я запитав її. Я хотів знати її ім’я.
— Це було, коли ви ходили до Будинку Баз? Коли ви мали обшукати її кімнати — і стверджували, що знайшли їх порожніми?
Камран, обурений виразом обличчя Хазана, подумав, чи не збрехати йому, але не побачив у цьому сенсу.
— Так, — сказав він.
— Янголи господні, — тихо промовив Хазан, і в очах його прокинувся жах. — Ви поцілували її, чи не так?
Камрану стало не по собі.
— Яке це має значення?
Хазан різко відвернувся, притиснувши долоні до очей.
—
Як ви не розумієте
? — майже вибухнув він, кружляючи навколо нього. — Вона — надія цілої цивілізації, вона не якась там дівка, з якою можна побавитись, щоб вбити години нудного дня...
— Ти мене неправильно зрозумів, — різко сказав Камран, — Якщо ти думаєш, що я коли-небудь...
— Я мав би негайно призвати вас до відповіді, ви, зарозумілий падлюко, за те, що ви так погано з нею повелися — що ви колись побавилися з нею і відкинули її...
— Я
не
бавився з нею...
— Ви кажете, що хочете її вбити!
—
Я б одружився з нею
, — крикнув Камран.
Хазан закляк на місці, його обличчя застигло в дивному потрясінні.
— Ви брешете.
Камран розсміявся, розсміявся так, ніби втратив розум.
— Хотів би я, щоб ти мав рацію. Хотів би я нічого до неї не відчувати. Хотів би я вирвати цей марний орган зі своїх грудей через усі ті неприємності, яких він мені завдав. Я був настільки ошуканий, настільки бридко одержимий, що представив її своєму діду як можливу наречену. Я мав нахабство запропонувати, щоб ця молода жінка була моєю королевою, а вона, за пророцтвом,
мала стати його погибеллю
, тож він у відповідь ледь не відрубав мені голову.
— Я просив її дати мені надію, Хазане. Я просив її дочекатися мене. Це вона не хотіла мене, не хотіла бути зі мною. Я ніколи не бавився з нею. Якби вона мене хоч трохи підбадьорила, я б віддав за неї своє життя — з радістю, я б зробив її своєю королевою, я...
—
Заждіть
.
— Ні! Ти звинувачуєш мене безпідставно!
— Я сказав,
заждіть
! — сердито вигукнув Хазан.
— Чого ждати? — закричав Камран у відповідь.
— Просто — замовкніть на хвилину, — Хазан схопив книгу зі столу, ще раз роздивляючись напис на звороті. Коли він підняв очі, то вигляд у нього був розгублений. — Можливо, — сказав він похмуро, — можливо, ви маєте одружитися з нею.
— Що? — Камран блимнув очима; його гнів зник; його серце у грудях завмерло. — Що ти маєш на увазі?
—
Заплітайте трони в морі
, — сказано тут. Хазан знову розгорнув книгу, торкаючись пальцями рельєфних літер. — Це чітке послання до обраного государя. Останнє царство джинів існувало тисячоліття тому, і імперія складалася лише з джинів; це був суто однорідний контингент з низки причин, а саме з огляду на нашу безпеку. Але тут, — він постукав по книзі, — це послання водночас і очевидне, і безпрецедентне. Вона не призначена для того, щоб вести джинів в ізольовану імперію — вона призначена для того, щоб об’єднати нас усіх разом.
В цьому зітканому королівстві глина й вогонь на престолі.
— Це цілком може бути правдою, — сказав Камран, все ще намагаючись вгамувати свій прискорений пульс та притримати надію, що розквітала в ньому. — Але ти думаєш не про ті престоли. Ти забув, що вона заручена з туланським королем.
Хазан провів рукою по волоссю.
— Я не можу прийняти це за факт, — сказав він роздратовано. — Ви висунули проти неї звинувачення, які не мають під собою жодного підґрунтя. Вона б ніколи не зрадила свій народ. Вона б ніколи не прийняла допомоги від Ібліса. І
ніколи
б не погодилася вийти заміж за Кіра.
— Ти насправді не знаєш її, Хазане, — тихо промовив Камран. — Ти лише уявляєш її такою, якою хочеш її бачити.
Хазан замовк.
— Що ж, тоді, — сказав він, — є лише один спосіб отримати відповіді на наші запитання.
— Який?
— Ми поїдемо до Тулану.