Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 49 из 103

Камран почав складати папери, відсувати речі, щоб звільнити місце на столі, і хоча його усмішка трохи згасла, але зовсім не зникла. Його життя тріщало по швах, але він зумів довести, що останні зловісні слова матері були помилковими. Якби Заххак захотів, Камран міг би більше ніколи не з’явитися в залах цього палацу — але принаймні відтепер, де б він не опинився, він не ходитиме самотнім. Він прийшов до приголомшливого усвідомлення, що краще, коли життя розпадається на друзки, але поруч є друг, ніж опинитися в такій самій ситуації, але на самоті.

— Що б моя мати не збиралася робити, — продовжував він, — я не зможу це навіть уявити, бо вихиляси її розуму неможливо передбачити. Єдине, що я знаю напевно, це те, що вона буде дуже шкодувати про повернення, бо після прибуття вона дізнається, що палац більше не є її домівкою. Я дійшов висновку, що в мене є щонайбільше день до того, як Будинки знайдуть достатню причину, щоб позбавити мене титулу, і менше тижня до того, як Заххак узурпує мій трон. А це означає, що ми повинні діяти швидко.

— Ми? — Хазан остовпів. — То ми з вами маємо самотужки врятувати Ардунійську імперію? І де нарешті та дитина, що вкрала мою посаду?

— Дитина зайнята.

— Чим?

— Шукає свідків для мене.

—

Навіщо

, дратівливий ви недоумку? — Хазан розвів руками. — Невже ви неспроможні збагнути, що я бажаю чогось більшого, ніж ваші жалюгідні односкладові відповіді?

— Боже, ти так кажеш, ніби зголоднів до діла.

Хазан зітхнув, обводячи поглядом кімнату, ніби шукаючи терпіння.

— Знаєте, — сказав він нарешті, — мені щойно спало на думку, що мені більше не треба регулярно прикидатися, що в мене є апетит. Невеликий, але досить приємний виграш від усього цього лицемірства, бо я вважаю вживання їжі виснажливою тратою часу.

Камран здійняв брови.

— Говорячи про джинів, я не розумію, — сказав він, простягаючи руку під великим столом і витягуючи забуту килимову сумку. — Гадаю, ти знаєш, кому вона належить.

Принц опустив торбу на щойно очищену ділянку полірованого дерева, не забувши при цьому змахнути кілька папірців, що розлетілися врізнобіч.

Хазан лише дивився на нього.

— У підземеллях, — пояснив Камран, — я бачив, як ти її вивчав, наче вона здавалася тобі знайомою.

Хазан нерішуче відповів:

— Я не впевнений щодо власника. У мене є лише непідтверджена теорія.

— Продовжуй.

— Я думаю, це власність Алізе.

Камран схопився за стіл, чекаючи на приступ болю, але натомість відчув лише ніжне тепло, тріпотіння в грудях та небесні пахощі, що наповнювали голову.

Він не усвідомлював, що заплющив очі, аж поки не розплющив їх і не побачив здивований вираз на обличчі Хазана.

Повільно Камран відпустив стіл.

— Звідки, — сказав він, відкашлюючись, — ти знаєш, що це належить їй?

Хазан аж рота роззявив.

— Що з вами щойно сталося?

— Нічого, — він зітхнув. — Я не знаю. Просто не вимовляй її ім’я.

— Чиє? Алізе?

—

Сволота

, — пробурмотів Камран, бо нове відчуття охопило його, пташиний спів наповнив його голову, а теплий, анітрохи не болісний, іскристий струм пробіг по спотворених лініях його шиї, щоки, зміненого ока. — Ти зробив це навмисне.

— Ні, присягаюся! — тихо промовив Хазан, уважно вивчаючи Камрана. — Я не розумію. Ви не можете чути її ім’я, не відчуваючи... чого? Болю?

Відчуття повільно вщухало, і Камран заспокоївся, похитавши головою.

— Це не завжди біль. Я відчуваю... різні речі кожного разу, і це почалося тільки сьогодні вранці. Ти випадково не знаєш, що зі мною відбувається?

— Боюся, що ні, — відповів Хазан, і на його чолі промайнула стурбованість. — Але якщо вона має таку владу над вами так здалеку, то тут може бути залучена лише потужна магія. Я знаю тільки це.

Камран замовк, пригадуючи, що саме він і досі відчуває, коли думає про неї — ніби якась частина його серця б’ється всупереч здоровому глузду, вимагаючи побачити її, поговорити з нею, незважаючи ні на що, — і не зміг не погодитися.

Він різко зітхнув. Не було сенсу думати про час, проведений разом. Якщо він занадто багато думатиме про сльози, які вона пролила в його присутності, про страхи, які вона пережила, про усмішки, які подарувала..

Ні

.

Якась глибинна частина його свідомості відчайдушно прагнула знайти причини, щоб виправдати її, та він відмовлявся бути таким слабким. Єдиний спосіб захиститися — забути ті короткі миті, що були між ними; він відмовлявся пам’ятати м’якість її губ; відмовлявся згадувати, як дівчина піддалася його дотику, як зітхнула, коли він поцілував її. Вона дивилася йому в очі так, ніби він був чогось вартий, торкалася його так, ніби він міг бути дорогоцінним. Її м’які вигини ідеально прилягали до його рук, до його тіла. Йому хотілося повільно розплутати її, роздягнути догола, притулитися обличчям до її гарячої шкіри і жити так, поглинаючи її. Він ніколи б не зізнався вголос, що робив таке у своїх мріях, втрачаючи себе в ній знову і знову, тільки щоб прокинутися в гарячковому, болісному стані розчарування. Вона пробила в ньому діру, і він боявся, що ніколи не вилікується від неї. Ніколи в житті він не відчував такого сильного потягу до когось. Він навіть не знав, що поцілунок здатен на таку силу.

— Камране?

— Так. — Від одного цього слова перехопило подих.

— Де ви були?

— Ніде, — нетвердо відповів він. Він зробив ще один уривчастий вдих, і тіло його напружилося. Коли він підняв очі, то втупився лише в стіну. — Зосередьмося на запитаннях, на які ми можемо відповісти. Як ти дізнався, що ця сумка належить їй?

— Я бачив, як вона несла її, — відповів Хазан. — Тієї ночі, коли король хотів її убити.

Це миттєво прояснило голову Камрана.

Він пильно подивився на Хазана, звівши брови.

— Отже, мій дід мав рацію, — сказав він. — Їй допомагали. Це

ти

допоміг їй перемогти тих негідників.

— Аж ніяк, — Хазан засміявся. — Вона зробила це цілком самостійно. Я лише спостерігав за нею з тіні, чекаючи, щоб утрутитися, якщо їй знадобиться допомога, але вона була їй не потрібна. — Він похитав головою. — Ваш дід був настільки переконаний, що вона мала доступ до цілого арсеналу зброї, але насправді вона вбила тих людей за допомогою всього лише власних швейних пристосувань.