Страница 48 из 103
Розділ тринадцятий
— ВИ ВІДДАЛИ МОЮ ПОСАДУ
дитині
?
Хазан відчинив двері до військової кімнати з нестримною люттю, яка вже починала ставати для нього звичною. Колишній міністр викупався і перевдягнувся; він був ув’язнений не так довго, щоб втратити свої помешкання та речі, тож з певним успіхом зміг повернутися до подоби нормального життя.
За одним великим винятком.
— Омід врятував мені життя, — сказав Камран, не піднімаючи очей. Він сидів у військовій кімнаті на самоті, пив чай, гортаючи свіжий стос звітів з різних куточків імперії.
— Так, ви казали. Хоча я не знав, що він позбавив вас здорового глузду в цьому процесі.
— Чи знаєш ти, — сказав Камран, піднімаючи пачку паперу та вивчаючи її, — що за останні місяці надійшла ціла низка повідомлень про незрозумілі лавини з трьох різних гірських хребтів по всій імперії?
Хазан проігнорував це й увійшов до кімнати, грюкнувши за собою дверима.
— Ви найняли неосвіченого дванадцятирічного хлопця на моє місце, і ви очікуєте, що я не ображуся? Ніби моя робота була такою простою, а мене так легко замінити?
Камран відклав папери.
— Тобі не здається це дивним?
—
Дивно
— це занадто м’яко сказано, я думаю, що це справжнє божевілля.
— Не ситуація з дитиною, дурню, а незрозумілі обвали. — Камран знову глянув у звіт. — Чотири тільки за останній місяць, хоча наші підрозділи не знайшли жодних слідів вибухівки. За всіма ознаками, ці події — в горах Істанез, Пунех і Сутун — є випадковими збуреннями природи, з чим я був готовий змиритися до сьогоднішнього ранку, поки не отримав повідомлення про ще два зсуви, — сказав він з кривою посмішкою, — саме тоді, коли я розмірковував про дивовижні зміни в моєму житті. З нещодавньою появою туланських шпигунів я не можу не замислитися над тим, чи є тут щось іще, про що ми раніше не здогадувалися. Можливо, вони ховалися в горах, наробивши при цьому безладу; можливо, були й інші каменепади в більш віддалених районах, де не було свідків — і тоді реальна цифра буде набагато більшою. Як ти думаєш?
— Я думаю, що ви — справжнісінький віслюк.
— Влаштуй істерику, якщо хочеш, — сказав Камран, відклавши вбік папери, аби випити ще чаю. — Але хлопця я не звільню. За останні кілька годин він вже довів, що цілком здатний.
— Здатний? — очі Хазана розширилися. — Здатний на що? Викрадати гаманці? Скарбниці спустошувати? Ви хоч перевіряли, чи все ваше золото на місці?
— Допускаю, — сказав Камран, злегка відкашлявшись, — що я, можливо, був не зовсім при своєму розумі, коли приймав це рішення. Проте я б сказав, що твої судження про дитину занадто спрощені; на мою думку, Омід виявився набагато менш підступним, ніж члени нашого власного парламенту. Вельможі Семи Будинків, швидше за все, ніколи не зміняться, а от хлопчик при належному керівництві може чогось досягти.
— А я? Чого я можу досягти?
— Я маю намір надати тобі лицарський титул.
Хазан сердито скривився, готуючись заперечити — і з видимим подивом зрозумів, що Камран говорив серйозно.
— Ви хочете зробити мене лицарем? — сказав він приголомшено. — Але я навіть не солдат.
— Я маю достатньо доказів твоєї доблесті, Хазане.
Колишній міністр відступив назад та замовк. Якусь мить він дивився в підлогу, відчуваючи, як рідкісний жар обпікає його вилиці та кінчики його вух.
— І я повністю впевнений, — сказав Камран, повертаючись до своїх паперів, — у твоїй здатності проявити себе на полі бою.
— Ви ще не стали королем, — Хазан підняв очі, а тон його все ще видавав упертий скептицизм. — Чи маєте ви право на такий наказ?
— Ти намагаєшся образити мене? — сказав Камран, і тінь усмішки торкнулась його вуст. — Я завжди мав таке право. Хоча як безпосередній спадкоємець порожнього трону зараз я маю значно більше повноважень, ніж учора, і я відчуваю, що прагну скористатися цими правами, поки їх не відібрали.
— І що це означає?
— Насамперед, мушу сказати, що ти мав рацію, — сказав Камран, підводячись з крісла. — За твоєї відсутності я дізнався, що вельможі вже зібрали новий королівський склад Провидців, які прибуватимуть протягом дня. Останні з них будуть тут до заходу сонця. Вони зупиняться тут, у палаці, поки їм приготують кімнати в покоях Провидців; вони не поїдуть звідси, поки не відбудуться всі похорони протягом наступних кількох днів.
— Це вам Заххак сказав?
Очі Камрана звузилися.
— Заххак нічого не сказав би мені, навіть якби меч був приставлений до мого горла. Він все ще вважає мене нетямущою дитиною, негідною престолу свого батька.
— От шкода, чи не так? Що ви ніколи не давали йому приводу думати інакше.
— Замовкни, Хазане.
Хазан лише посміхнувся.
— Вельможи Семи Будинків робили все це у відносній таємниці, — продовжував Камран. — Я дізнався про це тільки від Джамшіда, бо йому потрібен був мій підпис на плані ремонту палацу, і він хотів висловити вголос свою радість, що імперія знову буде захищена, як тільки наш кворум Провидців повністю збереться. Ти також будеш у захваті, коли дізнаєшся, що Джамшід, наш любий палацовий дворецький, краще за мене поінформований з багатьох важливих питань, бо коли я запитав його, чи не бачив він мою матір, він досить бадьоро відповів, що вона повернеться додому за кілька днів.
Хазан здивовано блимнув на це.
— Але... Ваша матір втекла з палацу? Коли? Чи не після того, як встромила вам в руку кинджала?
— І дуже своєчасно з її боку. Боюся, у неї неймовірно перекручене уявлення про те, що таке материнська любов.
— І ви не знаєте, куди вона поділася?
— Не маю ані найменшого уявлення. Коли я запитав, Джамшід сказав, що вона поїхала за подарунком на честь моєї майбутньої коронації.
Камран підняв брови, дивлячись на Хазана.
Хазан віддзеркалив цей погляд.
— За ампулою з отрутою?
— Саме про це я й подумав, — відповів принц, знехотя посміхнувшись. — Це справді велика втіха для мене, що ти не помер сьогодні вранці, Хазане.
— Для мене це теж велика втіха, володарю, — промовив Хазан.