Страница 45 из 103
— О, я впевнена, що ти цілком здібна. І благородна. Мій син, натомість, не буде битися чесно. Він вивчає чаклунство і ворожбу змалечку, відколи почав ходити. Він надзвичайно розумний, досить сильний, але йому бракує елементарних принципів моралі. А ще він дуже, дуже злий і недовірливий до краю. Він нікому не довіряє. Він не вип’є навіть ковтка води без того, щоб слуга не спробував її перед ним. — Вона поглянула на Алізе. — Твій неприборканий гнів робить тебе явною загрозою, моя люба, і доки ти будеш продовжувати в тому ж дусі, Кір залишатиметься насторожі.
— Ми повинні підійти до цього з позиції сили, — твердо сказала Сарра, — і я вважаю, що твоєю найбільшою силою може бути щось надзвичайно спокійне. Переконай його, що
щиро
хочеш вийти за нього заміж, і коли він перестане підозрювати, що ти проти нього, ти можеш отруїти його за сніданком.
Алізе підняла брови. Вона добре розуміла виправдувальні обставини, але все одно важко було повірити, що Сарра може обговорювати вбивство свого сина з такою незворушністю.
— Або, знаєш, як завгодно, — продовжила Сарра, не зрозумівши виразу обличчя Алізе. — Не обов’язково використовувати отруту. Є кілька способів зробити це, і ми можемо вибрати щось після того, як ти переконаєш його, що не бажаєш йому зла. Це найважливіший крок, і ми повинні зробити його правильно.
О, це було занадто.
Алізе ненадовго заплющила очі, розтираючи затерплість, що з’явилася біля основи шиї. Вона важко сіла за стіл, що стояв у тіні альтанки, і її брови розпачливо зійшлися. Її голова та серце здавалися такими важкими, її тривога зростала.
Вона опинилася в пастці в чужій країні, їй доручила дивне завдання незнайома жінка. Здавалося, що всі, хто зустрічався з Алізе, мали приховані мотиви — чи то калічити, чи то маніпулювати, чи то брехати. Камран, якого вона так любила, був нечесним від самого початку; і хоча вона, звісно, розуміла його мотиви, її непокоїло, що навіть хороші стосунки в її житті — з Омідом та міс Худою, та навіть з аптекарем Діном — народилися в якійсь мірі з недоброзичливості.
Алізе була вдячна за все хороше, що було в її житті, справді, але іноді вона прагнула справжньої радості, хотіла знати, як це — посміхатися, не боячись нічого, сміятися, не знаючи ударів болю, бачити друзів без тіні невпевненості.
Що таке просте щастя? Вона дуже хотіла це знати.
За всі роки, відколи померли її батьки, була лише одна людина, яка від початку і до кінця була по-справжньому на її боці.
Хазан.
Відколи вони познайомилися, Хазан був вірним і непохитним, а тепер він помер.
Раптовий жар в її очах здивував її, навіть попри те, що потреба пережити цей біль здавалась нездоланною. Вона видала жахливий звук, затуливши долонею рот, щоб придушити ридання, хоча сльози швидко котилися по її обличчю. Тремтячими пальцями вона провела по щоках, думаючи про те, як Хазан віддав своє життя, невтомно прагнучи захистити її, ризикував заради неї, навіть не знаючи, чи гідна вона цього. Навіть зараз вона користувалася його щедрістю, бо носта знову й знову доводила, що це найбільший подарунок, який вона коли-небудь отримувала, бо без її наставництва вона б остаточно загубилася.
Вона шморгнула носом і прошепотіла слова вдячності, шкодуючи, що не змогла віддячити йому, коли він був ще живий, і намагаючись стримати чергову хвилю сліз.
Хазан
вірив
у неї.
Він віддав їй свою щиру віру в тому, ким вона мала стати, в тому, що її кров мала звести її на престол, в тому, що її народ отримає спасіння, — в тому, чого вона так і не досягла.
Алізе замислювалась, чи були інші люди, які жили з надією, що вона зможе їх врятувати? І якщо так, то чи не зобов’язана вона заради них віддати своє життя, самовіддано прагнучи їх захистити?
Якби її батьки були живі!
Якби тільки вони були тут, щоб допомогти їй, вказати їй шлях. Понад усе Алізе хотіла двох речей одночасно: впасти в глибокий сон, з якого, можливо, ніколи не вийде; і піднятися і стати всім тим, на що коли-небудь сподівався її народ. Проблема з останнім варіантом була одночасно і простою, і драматичною.
Бо вона не знала як.
Саме загальне незнання шляху, яким їй судилося йти, змусило її переховуватися. До її вісімнадцятиріччя — події, що сталася лише сім місяців тому, — обіцяна їй сила навіть не відкрилася б їй, а тепер, коли вона нарешті досягла повноліття, вона не могла отримати доступ до того, що належало їй. П’ять душ мали бути готові померти за неї перед тим, як магія розкриється, а до того вона мала знайти славетну речовину, місцезнаходження якої було втраченою таємницею. Все, що вона знала, це те, що леткі мінерали були поховані глибоко в горах Ар’я в Ардунії — і єдиний вказівник, який міг би допомогти їй визначити точне місцезнаходження, тепер зник.
Коли вогонь знищив її родинний дім і вбив її матір, їй вдалося врятувати материнську хустинку, в яку вона загорнула, захищаючи, свій вогнетривкий перстень. Здавалося, що більше нічого не вціліло; метали й золото були понівечені, все інше перетворилося на попіл. І все ж, на ранок після жахливої події, вона побачила невеликий предмет, що виблискував у променях вранішнього сонця і манив її до себе, навіть попри те, що серце її розривалося в грудях.
Це була книга, яку раніше вона ніколи не бачила.
Це був єдиний предмет, що зміг витримати полум’я; бо, як і сама Алізе, цей предмет виявився непідвладним вогню. Дівчина чітко відчула, що ця книга призначена для неї. Цей предмет ніби
манив
її до себе. Вона обережно підійшла до блискучої твердої обкладинки, вже тоді розуміючи, що батьки, мабуть, навмисне сховали її від неї. Алізе було лише тринадцять, коли світ її охопило полум’я. І хоча батьки вже розповіли їй, ким вона має бути, і готували її до цієї ролі багатьма різними способами, вони не хотіли обтяжувати її в дитинстві тягарем кожної істини. Вони розповіли їй про свої наміри, про те, що мають бажання приховати певну інформацію, щоб вона могла ще трохи насолодитися своєю юністю. Вони пообіцяли розповісти їй усе, коли дівчина стане повнолітньою.
Але їм так і не судилося цього зробити.