Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 41 из 103

Розділ одинадцятий

ЗАПАХ МОКРОГО КАМІННЯ наповнював легені Камрана, а темний шлях перед ним освітлювала низка смолоскипів, прикріплених до вогких стін, їхнє спільне сяйво кидало мерехтливі тіні на брудну кам’яну підлогу під ногами, час від часу підкреслюючи різкі силуети павуків, що тікали від світла. Його кроки відлунювали у високому вузькому проході, різкі звуки й запахи навколишнього середовища вселяли в нього глибокий страх і бажання втекти. Раніше він поспішав сюди, щоб покінчити з цією потворною справою з Хазаном і жити далі, але тепер він відчував, що волів би бути деінде, де завгодно, аби тільки не йти до підземель тим самим кружним шляхом, якими він йшов лише дві ночі тому — і похмурі стіни, укриті краплями, нависали над ним, коли він йшов.

Його рука ще міцніше стиснула ручку килимової сумки.

Спогади переслідували його, коли він рухався, а емоції його затуманювалися та дедалі ускладнювалися. Два дні тому його дід був ще живий, лише два дні тому вони йшли цим шляхом вдвох, і все ж — це був один з найгірших спогадів про покійного короля, який тієї ночі звинуватив його у зраді і який був готовий замкнути його у підземеллі, погрожуючи відрубати йому голову, якщо він опиратиметься вироку.

Лише один день пройшов, як його дідусь помер, і з усіх теплих спогадів, які поєднували їх, саме

цей

спогад пригнічував його найбільше.

Трагізм теперішнього безладдя полягав у тому, що Камран не мав навіть кількох хвилин, щоб оплакати втрату короля Заала. Як наслідок, він не зміг розібратися у своїх почуттях до цієї людини. Він хотів би, щоб хтось просто сказав йому, що він має зараз відчувати, або принаймні навчив його розуміти ті невимовні жахіття, що вчинив його дід.

Чи міг Камран засуджувати того, хто принижував себе заради його власного захисту? Як він, який вісімнадцять років поспіль знав лише любов та відданість свого діда, міг розмежувати свої почуття тепер, коли його розум був понівечений горем, коли йому бракувало снаги розібратись у своїх душевних переживаннях? Чи можливо, запитував він себе, і любити, і ненавидіти рідних одночасно?

У дитинстві його переконання були міцнішими, світ здавався простішим, а думки — категоричнішими. Він думав, що з віком і досвідом його уявлення про світ стануть лише більш визначеними, та все виявилося навпаки.

Що довше він жив, що більше витерпів, то більше Камран переконувався, що він взагалі нічого не знає.

Неможливо було розплутати той клубок болю і жахів, що сплутався в його голові; неможливо, коли його шлях наближався до кінця, коли темниця з ув’язненим в ній самотнім юнаком була вже майже перед очима. Справді, то було принизливо — усвідомлювати, що коли він йшов цим шляхом востаннє, то йому бракувало світогляду, щоб зрозуміти: тоді його проблеми були мізерними — навіть якщо вони здавалися такими великими.

Як багато він віддав би, щоб повернути той час назад.

Камран пройшов повз охоронців, що стояли біля входу в головну камеру, кожен з яких вигукував щось, чого він не хотів чути. В одній руці Камран стискав скромну килимову сумку Алізе, а в іншій — маленьку запечатану баночку з-під варення, тонку кришку якої він кілька разів проколов кинджалом своєї матері, щоб комаха, яка сиділа всередині, могла дихати в своєму ув’язненні.

Нарешті він побачив людину, про яку стільки думав.

Крізь ковані ґрати клітки виднілися тьмяні обриси тіла Хазана: спиною він притулився до брудної стіни, довгі ноги були витягнуті перед собою, обличчя закрите. Голова Хазана низько схилилася на груди, копиця брудно-русявого волосся час від часу зблискувала у тремтінні вогню. Його колишній міністр не ворухнувся ані на йоту, навіть коли ціла юрба охоронців увійшла за Камраном до камери, припавши на коліна біля його ніг, задихаючись, закликаючи його залишити ув’язненого в спокої.

— Ми не знали, що він був джином, сір, — він вже знищив дві інші камери…

— Нам знадобилося дванадцять чоловік, щоб втримати його.

— Він був жорстоким, ваша високосте, і вам не слід залишатися з ним наодинці.

— Нам довелося довести його до непритомності.

— Закували його в кайдани, зроблені спеціально для таких, як він, бо він як звір, що несповна розуму.

— Неймовірно сильний, сір, буде краще, якщо ви дозволите нам самим розібратися з ним.

— Геть, — сказав Камран, і його голос пролунав як грім. — Забирайтеся всі. Я сам з ним впораюся.

Зграя охоронців завмерла, випросталася в єдиному пориві, масово вклонилася і кинулася до дверей, які із сильним грюкотом зачинилися за ними. Тільки переконавшись, що вони залишились самі, Камран наблизився до іржавих ґрат камери.

— Хазане, — промовив Камран у тишу. — Поглянь на мене.

Той не дивився.

— Хазане, — повторив Камран, цього разу гнівно. — Я наказую тобі встати.

Не піднімаючи голови, Хазан відповів:

— З усією повагою, сір, прошу вас, йдіть до біса.

Шок змусив Камрана видати якийсь звук, схожий на сміх. Він ніколи не чув, щоб Хазан використовував нецензурну лайку, і це якимось чином лише розпалило його цікавість.

Здавалося, Хазан багато чого приховував про себе; і Камран, в якого раптом виникло безліч запитань до старого друга, не став вдаватися до будь-яких церемоній.

— Чому ти ніколи не казав мені, що ти — джин? — спитав він.

— Я думав, це — не ваша справа.

— Не моя справа? Ми знаємо один одного з дитинства, і ти вважав, що я не маю права знати, що весь цей час ти був відданим іншій імперії? Іншому суверену? Ти не думав, що мене турбує, що мій міністр внутрішніх справ лише вичікує, без сумніву, використовуючи мене, щоб злити інформацію своїм людям, сподіваючись одного дня очолити повстання?

— Ні.

Камран мало не посміхнувся. Тут не було чого святкувати, і все ж він відчув дивне піднесення. Усі прикидання між ним і Хазаном випарувалися; позбавлений усілякої шанобливості, якої колись вимагав його ранг, Хазан за останні хвилини — і за ніч у підземеллі — виказав більше про своє справжнє «я», ніж за ціле десятиліття.

У цьому відкритті було щось захопливе: ця розлючена, войовнича, чортзна-яка версія його колишнього міністра якимось чином його освіжала. Хазан більше не боявся його і не намагався підтримувати його добрий настрій. Тепер вони зустрілися як рівні — якщо не за статусом, то за емоційними якостями та фізичною міццю. Хоча чому це одкровення принесло Камрану таку втіху, він не міг пояснити словами.

Він лише відчув незрозуміле полегшення.