Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 34 из 103

Розділ дев’ятий

МІС ХУДА ЧЕКАЛА на нього в ранковій кімнаті і була, безсумнівно, вкрай недоречно вбрана в настільки огидний ансамбль, що навіть Камран, який не знав різниці між рюшами і нижніми спідничками, не втримався, щоб не засудити її.

Картина і справді була жахливою: то була дебела молодиця, гострі зрізи підборіддя та вилиць якої натякали на королівську статуру, вони ж, наскільки можна було собі уявити, повторювалися так само в лініях її фігури, загорнутої в шкіру кольору вицвілого сонця. Вона була вбрана в жовте з верху до низу, роздуті складки сукні поглинали її, час від часу впиваючись в такі місця, які він намагався не роздивлятись. Та якщо не брати до уваги жахливість її вбрання, панянка мала досить добрий вигляд, незважаючи на те, що помітно нервувала, а очі її бігали туди-сюди, не в змозі зупинитися на чомусь одному. Камран якусь мить спостерігав за нею з порога й одразу ж помітив біля її ніг килимову сумку, від вигляду якої серце його знов занило в грудях.

Він повільно відкашлявся.

Міс Худа одразу ж підвелася, зробивши реверанс із грацією, яка суперечила жахливості її одежі.

— Ваша високосте, — прошепотіла вона, втупивши очі в підлогу. — Ви не уявляєте, яка я вдячна вам за те, що ви знайшли час зустрітися зі мною. Я знаю, що ми ніколи не були офіційно представлені, але після подій минулої ночі я подумала, що маю знехтувати пристойністю, бо сподіваюся вручити вам у власні руки річ великої... Тобто, не те, щоб я хотіла вручити її безпосередньо вам у руки, я б ніколи не дозволила собі таку зухвалість, я лише хотіла доставити вам... Хотіла...

Ох.

..

Камран на той момент вже перетнув кімнату і взяв з підлоги килимову сумку. Лише коли він відійшов, міс Худа нарешті підвела очі, після чого витріщилася на нього, роззявивши рот, як тріска.

— Ваше обличчя, — видихнула вона.

— Дякую за сумку. Ви можете йти.

— Але що сталося з вашим обличчям? — не вгавала вона, дивуючи його своєю неввічливістю. — Це зробив той потворний король? Це він зробив це з вами?

— Міс Худо, — одказав він, стиснувши щелепи, — Якщо ви не проти...

— О, не хвилюйтеся, сір, ви все ще надзвичайно гарний, — запевнила вона його, затамувавши подих та обхопивши себе за поперек тремтячими руками. — Я не мала на увазі, що ви втратили привабливість, а лише те, що у вас тепер набагато трагічніший вигляд, який дехто може вважати навіть

більш

привабливим — залежно, звісно, від їхніх індивідуальних смаків, але тоді я...

—

Міс Худо

.

Вона раптом замовкла, наче зламана дитяча іграшка.

Її рот закрився, руки стиснулися, підбори клацнули один до одного. Вона випросталася, наскільки це було можливо в цій карикатурі на жовту сукню, і прикипіла до нього поглядом, сповненим глибокого страждання.

— Так, ваша високосте? — прошепотіла вона.

— Якщо ви не бажаєте повідомити ще щось важливе про молоду жінку, якій належить ця сумка, — він кивнув на невелику торбинку, яку все ще тримав у руках, — боюся, я мушу йти.

— Все, що завгодно, — сказала вона схвильовано. — Я розповім вам все, що ви хочете знати. Я вже переглянула сумку, сір, і хоча мені не вдалося виявити нічого важливого, я знайшла кілька лікарських мазей з печаткою місцевого аптекаря, які, на мою думку, можуть виявитися гідною зачіпкою, якщо ви вирішите продовжити розслідування...

— Про аптекаря я вже знаю, — коротко відповів Камран.

— Ясно, — міс Худа різко зітхнула. — Що ж. Гадаю, мені залишається тільки запитати, чи не могли б ви повернути мені мою сукню, — гадаю, вона не має жодного стосунку до ваших інтересів, але я не наважилася вилучити її із сумки, бо побоювалась якось пошкодити можливий речовий доказ...

— Повернути вам вашу

сукню

? — обірвав її Камран і впустив сумку на підлогу, а потім затиснув ніс між великим і вказівним пальцями. Спочатку вона має нахабство давати йому поради щодо розслідування, а тепер їй вистачає зухвальства питати його про одяг? Боже, та в нього від цієї жінки аж голова заболіла. — Чи ви захворіли, міс Худо? Чи я причетний до вашого гардеробу?

Молода жінка на мить завмерла нерухомо, як соляний стовп, а потім розсміялася раптовим, моторошним сміхом, притиснувши руку до грудей та запевняючи його, хоча й не без істерики, що вона і не думала, що він якось стосується її гардеробу, що вона мала на увазі лише незавершене вбрання, яке й досі лежить у килимовій сумці, і що вона «б дуже хотіла його повернути, сір, бо сукня все ще акуратно пришпилена в усіх потрібних місцях, і думаю, що можу доручити покоївці закінчити ту роботу, що почала Алізе...».

Камран здригнувся.

Її ім’я вразило його наче каменем, як він почув його, сповнило шумом вітру та пташиним співом, а також гострим, пекучим болем, який змусив його відвернутися. Він притиснув долоню до шиї, щоб вгамувати раптовий спазм, який прошив його вздовж розгілок, що зміїлися по шкірі, марно намагаючись зрозуміти, що, в біса, з ним коїться.

— Пробачте, сір, — сказала міс Худа, неправильно зрозумівши його різкий рух. — Я не хотіла...

— Я не розумію ані слова з того, що ви говорите, — вирвалося в нього, і він знову повернувся до неї обличчям. — Вона була служницею, а не швачкою, і ви самі сказали журналісту з «

Дафтару»

, що познайомилися з нею незадовго до балу, тож якось не сходиться, що вона мала час шити вам сукню, не кажучи вже про те, що в неї не було жодних підстав для цього.

— Розумію, — сказала вона, розширивши очі від подиву. — То ви вже прочитали статтю.

Камран скривився у відповідь.

— Дуже дякую, — сказала вона обережно. — Бо тепер я справді розумію, чому ви так неохоче говорите зі мною, хоча боюся, що у вас склалося жахливе враження про мою особу, тож мушу запевнити вас, сір, що я говорила з журналістом із «

Дафтару

» дуже коротко, поділившись лише незначною часткою того, що я знаю, і лише тому, що той журналіст причепився до мене невдовзі після того, як цей осоружний король звільнив мене з вогню. Я була у вразливому стані, а він підбіг зненацька, але присягаюся вам, що я сказала йому лиш крихітну частку правди, навіть якщо ви не вірите, то повірте, бо я приховала повну історію, прагнучи захистити власні інтереси, адже правда призвела б до великих непорозумінь з моїми батьками, тому я не могла так ризикувати, щоб її надрукували в газеті, і всі б її прочитали.

Нарешті ця настирна панянка привернула увагу Камрана. Він уважно придивився до неї.

— Яких ще непорозумінь? — спитав він.