Страница 31 из 103
Розділ восьмий
КІР НЕ РУХАВСЯ З МІСЦЯ.
Він лише витріщився на Алізе, ненависть спалахнула в його погляді з таким запалом, що — на мить — ледь не злякала її.
Оце було добре, подумала вона. Кір був злий на язик, це правда, але в усьому іншому він був чемний, не створюючи загрози фізичної шкоди — і це заколисало її в оманливе почуття безпеки. Це було небезпечно; якби Алізе недооцінила його, вона б дорого поплатилася за недбалість — адже Кір, як вона пам’ятала, міг бути справді дуже страшним. Вона не дозволяла собі забути, як легко він убив Заала; як недбало запропонував убити міс Худу; як впевнено підняв меча, щоб убити Камрана.
Камран
.
Вона й досі не знала, чи він помер.
Гострий біль пройняв її від усвідомлення цього, загартувавши її рішучість наново. Якби він убив Камрана, вона б виколола йому очі. Вона б виколола йому очі і запхала їх йому в горлянку.
—
Я сказала, обирай зброю
, — зі злістю повторила Алізе.
Проте Кір не рухався з місця.
— А ти? Звідки ти візьмеш собі зброю?
— Мені вона не потрібна.
Він розсміявся, дуже сухо, і сміх цей навіть не змінив його кам’яного виразу обличчя.
— З усіх випробувань, які я пережив останнім часом, — сказав він, піднявши обличчя до неба, — ти, безумовно, є найтяжчим.
— Мені приємно це чути.
— Це не комплімент, — сказав він з якимось запалом і знову зустрівся з нею поглядом. — І я не битимуся з тобою.
— Тоді відпусти мене.
Він злегка вклонився, зробивши ледь помітний жест рукою:
— Іди.
Алізе витріщилася на нього, потім розвернулася, охоплюючи поглядом місцевість, на яку він вказав, краєвид, який вона вже бачила: скелі, водоспади, спустошливе падіння до річки вниз. Він майже пропонував їй загинути, аби втекти від нього.
Боже, та вона мала справу з безумцем.
Кір хитнув головою, майже всміхнувшись.
— Хіба падіння не варте твоєї свободи?
Це тільки посилило її відчай.
— Ти — підла людина.
— А ти — остання боягузка, — сказав він. — Навіть коли вдаєш із себе хоробру.
— Та як ти смієш, — почала вона, стискаючи кулаки. — Як ти смієш обмовляти мене, коли
нічого
про мене не знаєш...
— Ще й лицемірка, от чудово, — ліниво промовив він. — Увесь цей час я змушений був вислуховувати, як ти паплюжиш мене перед власною матір’ю, і все ж це не змусило мене підняти на тебе руку.
— Можливо, це тому, що тобі важко було не погодитися з моєю оцінкою твого характеру.
— Характеру? — він підняв брови. — О, так обговорімо твій характер. Ти вже кілька годин погрожуєш мене вбити — але, незважаючи на безліч можливостей раніше, затіваєш бійку саме зараз, хоч добре знаєш, що я й пальцем тебе не торкнуся —
не можу
, навіть попри все своє бажання стулити твій розумний ротик назавжди.
— Вважаєш себе такою хитрою, — продовжував він, роблячи крок до неї, — але за останні кілька годин я вже дізнався все, що мені потрібно знати про твій
характер
.
Алізе захотілося придушити його.
—
Обирай зброю
, — повторила вона, але він продовжував рухатись вперед, і очі його відбивали переривчасті промені світла, коли він йшов, а іскри та спалахи звужували його зіниці з різною силою. Це дивним чином впливало на його очі; його райдужна оболонка, здавалося, не могла визначитися з кольором, коливаючись між відтінками блакиті, і це подекуди здавалось майже надприроднім. Це змусило Алізе замислитися, чи так само люди бачать і її.
Якась мить могла коштувати їй життя.
Занадто пізно Алізе зрозуміла, що Кір не спиняє кроків. Вона була змушена відступити назад, як він наблизився до неї — його рух уперед ставав все більш впевненим, а її поспішний відступ все більш незграбним. Лише тоді, коли вона раптово усвідомила, що перебуває в декількох метрах від краю скелі, її інстинкти знов почали працювати; вона спробувала спинити його руками, затримавши його рух рішучим поштовхом, на який він відповів силою власного тіла, відчайдушно відштовхнувши її натиск і якимось чином поступившись при цьому лише кількома сантиметрами.
Алізе не розуміла. Вона була набагато сильнішою за нього — вона мала б відкинути його назад.
Проте Алізе також була знесилена. Вона все ще тремтіла від холоду, від марень, бо майже не спала ці кілька днів, від втоми, яка охопила та майже виснажила її розум. Алізе не потребувала їжі, але однак вона потребувала підживлення — і присмак туману в роті після польоту був її єдиним напоєм за кілька останніх годин. Адреналін втрачав свою дію; вона починала слабшати під цим наполегливим тиском, і навіть гірше: Кір збивав її з пантелику. На ньому більше не було пальта, бо воно, позичене раніше, відлетіло в бурхливе небо, і, борючись з її силою, він лиш міцніше притискався до її рук, а тонкий светр, що був на ньому, майже не приховував міцну мускулатуру його тіла, пружну силу його грудей. Відволікаюче тепло його тіла виявилося для неї занадто інтимним досвідом. Вона не хотіла знати його таким.
— Що ти робиш? — ледь не задихнулася вона. — Я ж наказала тобі обрати...
Несподівано Кір усміхнувся.
Вперше відтоді, як вона зустріла цього лиходія, він по-справжньому всміхнувся. Він усміхався як хлопчик, а не як чоловік, і безмежне сяйво його білих зубів надавало йому майже дитячого вигляду, пом’якшуючи його до чогось більш пустотливого, аніж грізного. Картина була настільки разючою, що вона не помітила, як її руки впали з його грудей, а
його
руки не гаючи часу опинилися в неї на талії. Він міцно обняв її, підійшовши так близько, що їхні тіла майже зіткнулись в усіх недоречних місцях; він переповнював її своїм теплом, своїм зростом, своїм невблаганним поглядом. Вона ледве могла поєднати докупи всі клепки в своїй голові; вона була надто втомлена, надто незвикла до такої близькості, надто приголомшена його запахом, неголеністю, силою, яку вона відчувала в його руках на своїх стегнах, — його пальці занурювалися в її плоть. Це була лише мить, на яку вона завмерла, але розгубленість коштувала їй втрати орієнтації, і тоді вона зрозуміла дві речі абсолютно точно: по-перше, що вона зазнала поразки.
По-друге, що він збрехав.
Як носта цього не відчула?
Він збирався вбити її
. Він сміявся, коли підняв її в повітря, сміявся, коли без попередження жбурнув її зі скелі.
Алізе заверещала.
— Я обираю драконів, — крикнув він їй услід.