Страница 30 из 103
Завзяття, з яким міс Худа викладала свою душу кровожерливому журналістові, видалося йому поведінкою людини, яка відчайдушно прагне уваги, а це, на думку Камрана, є одночасно і нездоланною патологією, і жахливим злочином. Знаючи про незаконність її народження, він не міг не замислитися над тим, чи не призвів дефіцит любові у її дитинстві до того, що тепер вона ладна на все, аби її погладили по голівці. Він відчував, що вона може віддати свою вірність будь-кому в обмін на прихильність, а це означало, що він не може їй довіряти — а слова брехуна, якими б цікавими вони не були, для нього не мали жодної цінності.
— Відправте її геть.
— Але... Сір, міс Худа каже, що має важливу інформацію про короля Кіра, — наполягав Омід. — Вона каже, що мусить поговорити з вами про справу, яка має велике значення для корони. Ви пам’ятаєте її, сір? Як південний король замкнув її у вогняному кільці? І як вона кричала?
Камран кинув на хлопця презирливий погляд.
— Чи
пам’ятаю
я? — запитав він. — Чи пам’ятаю я події кількагодинної давнини? Чи пам’ятаю я, що був свідком вбивства мого діда, зради мого міністра, руйнування мого дому, понівечення мого тіла? — він мало не розсміявся. — Боже, я оце молюся за тебе, щоб ти сам не був таким дурним, як ті запитання, що ти ставиш, інакше твоє призначення добіжить до кінця ще до заходу сонця.
Омід почервонів.
— Я абсолютно не бажаю говорити з тією, хто розголошує секретні дані перед тим, як поділитися ними з державою. Скажи їй, щоб йшла додому.
— Але, сір, — наполягав Омід, знов почервонівши до коренів волосся, — Вона каже, що в неї сумка. Килимова сумка, що належала міс Алізе. Вона каже, що Алізе випадково залишила свої речі на Фоллад Плейс, і що ви, можливо, захочете подивитися, що, може, там є щось цікаве...
Камран застиг на місці.
Почувши це ім’я, він відчув, ніби хтось пустив стрілу в його голову та прибив її до дерева. Серце почало калатати в грудях. Розум раптово затуманився, щось схоже на морок застелило йому очі.
Йому стало зимно.
— Сір? Дозволити їй принести ту сумку?
—Так, — принц моргнув, намагаючись звільнитися. — Так. Нехай її негайно проведуть до ранкової кімнати.
Омід посміхнувся, явно задоволений собою, і вискочив у коридор.
Камран залишився стояти на місці, думки його розбігалися.
Він ненавидів те, як його тіло реагувало на саму лише згадку про неї, на звук її імені, вимовлений вголос.
Алізе все ще володіла ним, і він не міг збагнути, чому. Він знав цю дівчину лише кілька днів — і за цей час вона встигла проявити себе як найжахливіше чудовисько. Чому ж тоді якась нікчемна частка його протестувала проти знищення її образу? Чому він відчував, що йому чогось бракує — бракує якоїсь важливої частини інформації?
Без сумніву, вона зачаклувала його.
Чому б ще його серце так сильно калатало при думці про зустріч з нею? Чому б ще він відчував дивне тремтіння в грудях, жахливу радість від думки про те, що буде перебирати її речі?
Камран згадав її килимову сумку.
Він пам’ятав, як вона набивала цю невелику торбинку до країв, запихаючи в неї кожну річ, яка їй належала. Усе її життя вмістилося в цій сумці; це були найнеобхідніші речі, якими вона володіла; речі, якими вона дорожила найбільше. Від перспективи розгадки її таємниць у нього майже запаморочилася в голові.
Він знав, що позбудеться цих почуттів лише після її смерті.