Страница 20 из 103
Камран підозрював, що в кулуарах ще лишилися слуги з пильно розплющеними очима, які все ще спостерігали за ним, але він не міг ані поворухнутися, ані ризикнути знов підвищити голос, бо його остання потуга настільки обмежила надходження повітря, що кожен подих був схожий на вдихання крізь шпарину. Нічого не вдієш; Камран нарешті опустився на підлогу, скривившись від нестерпного болю, що продовжував роздирати його тіло. Кімната нахилилася, коли він впав, лежачи горілиць у морі спустошення, його єдиним супутником було тіло мертвого короля, холодна кров його улюбленого дідуся все ближче підступала до його власних тремтячих кінцівок.
Якби Камран був іншою людиною, він, можливо, і піддався б тоді тій жахливій спокусі. Все, що він відчував у ту хвилину, був старий як світ порив розридатися, але він не піддавався цьому пориву, навіть попри те, що вогонь жалості до себе випалював його зсередини. Ніколи ще не почувався він таким розпачливо самотнім у світі, як зараз, у пастці цього нічного кошмару, в пастці немічної плоті власного тіла. Його мати зробила йому велику послугу, але потім вона швидко зникла. І не залишилось нікого, кому він міг би довіряти, нікого, щоб покластися на нього. Але ця думка могла б надломити його, тож він рішуче відмовився від неї, не пускаючи її до своєї голови.
Він не помре.
Смерть означала б, що він двічі підвів свого короля, а цього Камран не міг допустити. Він боровся за те, щоб не знепритомніти, навіть коли жорстокі спазми розривали його кістки; він повинен був жити і далі, щоб знищити тих, хто його скривдив; щоб помститися за свого батька, за свого діда. Він візьме цей потік убивств на свою душу; якщо доведеться, він підніме цю розбиту імперію на власних хитких плечах...
— Сір?
Серце Камрана стислося. Кожен його рефлекс волав до нього, щоб він випростався, але кінцівки не слухалися. Він міг лише лежати з розбитими грудьми, аж поки зненацька в полі його зору не опинилася копиця рудих кучерів, яка нависла над змарнілим, веснянкуватим обличчям. Омід Шекарзаде, вуличний злодій, чия невдала спроба крадіжки призвела до цього жахливого повороту в житті Камрана, дивився йому просто у вічі.
—
Ти
, — тільки й зміг вимовити Камран.
Він помітив сльози на щоках дитини, його налиті кров’ю, набряклі очі. Малий, Омід, сторожко дивився на нього, і в погляді його боролися страх і захват. Не промовивши жодного слова, Омід обережно нахилився до вмираючого правителя і тремтячою рукою дістав зі своєї кишені блискучий шматочок блакитного цукру.
Камран заціпенів, побачивши цю картину.
— Думаю, вони знали, сір, — сказав Омід фештунською. — Провидці. Думаю, вони знали, що має статися. Думаю, вони знали, що їх уб’ють.
Камран відчув, як його серце калатає у вухах. То була магічна речовина під назвою
сіф
— легендарні блакитні кристали, спресовані в кубики розміром із цукерку, які здавна давали ардунійським королям перед битвою. Життя імператорів та їхніх спадкоємців було настільки цінним, що Провидці завжди відправляли їх на війну із цим одноразовим захистом. Ніхто не міг здолати смертельного леза, як воно було вже занесене; але можна було багато чого зробити для тих, хто був за кілька кроків від смерті.
Одного сіфу було достатньо, щоб вилікувати навіть найтяжчі поранення.
—Bengez, — прошепотів малий. —
Візьміть це
.
— Ні, я не можу...
— Вони дали це мені, коли я почав одужувати, — тихо промовив хлопчик. — Сказали, щоб я завжди носив його із собою, що я знатиму, коли він знадобиться, — він відкашлявся. — Я думав, що вони дали це мені, щоб врятуватися в майбутньому, розумієте. Я досі не думав про те, що це, можливо, не мені.
—
Ні
, — повторив Камран, цього разу різко. Він бачив зірки, яскраві вогні, що спалахували і згасали перед його очима. — Якщо Провидці благословили тебе таким даром, — прохрипів він, — ти не повинен... Ти не можеш віддавати його...
— Я робитиму так, як вважаю за потрібне, — сказав Омід, і в його голосі пролунав метал. — Ви врятували мені життя, сір. Тепер моя черга врятувати ваше.