Страница 19 из 103
— Попри це, — продовжував він, — прикрі обставини, що призвели до вбивства нашого улюбленого короля, потребують найретельнішого вивчення. Завтра буде зібрана рада лідерів палат, під час якої ми вирішимо, чи буде доцільною помста — і почнемо пошуки гідного спадкоємця престолу. До того часу, згідно з ардунійськими законами, я візьму на себе тимчасове утримання корони і негайно звернуся до Тулану з проханням про мир, щоб ми могли не гаючи часу повернути нашу імперію до стану спокою, до якого ми так звикли...
Несамовитий біль без попередження вибухнув у плечі Камрана, вага леза пронизала його плоть у мить, яка здалася йому якоюсь потойбічною. Удар клинка викликав у ньому несподіваний холод і надлюдський біль, що спалахнув у його жилах з такою силою, що він не втримався від крику. Він навіть не усвідомив, що крик зірвався з його вуст, аж поки не почув дзенькіт меча, сталь брязнула об підлогу, коли меч випав з його розмерзлої руки, коліна вдарились об камінь, ноги підкосилися, а відтале тіло затремтіло від безсилля.
З неймовірним напруженням Камран підняв голову.
Гамір у залі миттєво стих, роти всіх присутніх заклякли від подиву на якусь химерну мить. Уражений, Камран не чув ані кроків розгубленого та спантеличеного міністра оборони, який тепер відчайдушно відступав; ані намагався розібрати шепіт натовпу, що поволі зростав довкола нього. Ні, Камран був занадто поглинений тим предметом, що застряг у його м’язах та був доказом того, що:
На нього напали.
Він потягнувся однією тремтячою рукою, щоб витягнути рубіновий кинджал, встромлений в його ліве плече, і це було настільки болісно, що він ледь не знепритомнів від того зусилля. Він відчув, що починає битися в конвульсіях, щойно побачивши цю старовинну зброю, а зала, здавалося, попливла перед його очима.
Цей клинок... Він
знав
цей клинок...
Камран насилу повернув голову, і череп його хитнувся на кшталт маятника, коли він оглянув залу в пошуках свого нападника. Принаймні диво його звільнення мало досить чітке пояснення: блискучий багряний кинджал розсік його чари, а це означало, що зброя була колись зачарована Провидцями, щоб посилити її дію проти ворога, чиї лати могли бути вкриті магічними оберегами.
Саме по собі це не було якимось визначним відкриттям, адже подібні чари були звичайною справою для посилення королівської зброї; власні мечі Камрана могли похвалитися тими ж перевагами. Набагато цікавішим була сама спроба вбивства, що ледь не увінчалася успіхом; адже в його свідомості існувала лише одна людина, яка ризикнула б вбити Камрана, намагаючись врятувати власне життя.
Кинджал належав його матері.
Він безуспішно шукав у залі її обличчя, дедалі більше дивуючись її вчинку. Мати врятувала його. Чому ж тоді вона його покинула?
Камран застиг непорушно.
Цього разу не магія, а страх знову паралізував його, бо він мигцем побачив своє відображення у розбитих дзеркалах, що прикрашали сусідню стіну. Ошелешений, він підняв нетверду руку до підборіддя, до щоки, до тонкої повіки одного з очей.
Раніше декоративні дзеркала прикрашали бальну залу через певні проміжки, підсилюючи відблиски кришталю та вогню, а також ламке світло сотні мерехтливих люстр, і підносячи таким чином атмосферу урочистості вечора до запаморочливих висот.
Тепер розбите скло відбивало лише жахливі картини, найдивнішою з яких була його власна подоба, яку він ще не був готовий описати словами. Йому не вистачило часу навіть усвідомити це перевтілення, бо вже за мить Заххак театрально впав на коліна.
Вівці, що оточували його, негайно зробили те ж саме.
— Ваша високосте, — вигукнув Заххак. — Ми не наважувалися сподіватися на таке диво! Без сумніву, наша імперія осяяна благословенням небес!
Камран з прихованою огидою роздивлявся море вельмож, що стояли перед ним на колінах. Навіть зараз їхня лицемірність була очевидною; ці підлабузники вклонилися без жодного слова, нерухомі, як скло, навіть тоді, коли їхній некоронований правитель не міг стати на ноги, а його понівечене тіло стікало кров’ю. Вони не кинулися до нього, не покликали на допомогу, не наказали віднести його в безпечне місце — ні, здавалося, їм було байдуже, що він помирає.
А Камран і справді помирав.
Він знову міг рухатися, а отже, повернутися до життя, так; але це розбудило біль від кожної рани, здобутої вночі. Камран відчував, як щось в ньому безповоротно зламалося. Не лише обличчя спотворилось: легені свистіли на кожен вдих; нервовий біль бився в очах; зір згасав і затуманювався, а яскраве біле світло все частіше і частіше засліплювало. Обвуглені руки і ноги все ще рясно кровоточили, і що ще гірше — тремтіли всупереч його волі. Щось було не так і з грудьми: серце билося то швидко, то мляво, а біль був такий, наче кістки ламалися там, де мав би стукати цей пружний орган.
Можливо, він втратив занадто багато крові — або отримав забій легень — або, можливо, він пролежав заморожений занадто довго, і стан його численних травм за цей час суттєво погіршився. Та якою б не була причина, смерть його здавалась неминучою. Камран знав, що без негайного застосування потужної лікувальної магії він незабаром втратить здатність навіть говорити: дихати ставало дедалі важче. Те, що він взагалі зберіг присутність духу, було наслідком лише величезної сили волі, і це було дивом, що йому вдавалося вимовити слова чітко, коли він, важко дихаючи, заговорив...
— Приведіть мені найближчого Провидця. Якнайшвидше.
— Так, сір. Негайно, володарю.
Змушений рухатися, Заххак гаркнув лакеєві, щоб той запряг коней, викрикуючи накази розгубленим слугам, які матеріалізувалися з тіні тільки після того, як Камран ожив. Якщо він переживе цю пекельну ніч, самі лише плітки будуть тим кошмаром, який йому доведеться витримати.
— Решта, — сказав Камран, пильно вдивляючись у натовп, що вклонявся, — розходьтеся по домівках.
Скам’яніла маса не зрушила з місця, тож у Камрана запаморочилося в голові від гніву.
— Негайно! — крикнув він, і його легені аж перехопило від напруги.
Натовп з вереском розсипався, перед тим, як кинутися до виходу, шовк і атлас затремтіли, і бальна зала спорожніла в один момент.
Нарешті він залишився сам. Або принаймні так здавалося.