Страница 17 из 103
Розділ третій
ВОГОНЬ ЗГАС, КОЛИ Кір зник, лишивши по собі обвуглений слід у вигляді кола діаметром у кілька кроків, пляму від якого не змогло б усунути жодне мило та жодні зусилля. Безумовно, саму підлогу доведеться розібрати та замінити — але зараз ця робота була б не на часі.
Окрім ремонту підлоги, палац потребував негайного рішення інших нагальних потреб; насамперед, біля ніг Камрана розпростерся мертвий король, з-під його незграбної фігури все ще розтікалася кривава пляма, а на його плечах мляві морди змій-близнюків мирно спочивали на власних висунутих язиках. Велетенська корона цього колись славетного володаря тепер виблискувала догори дриґом червоними спалахами, а лискуча підлога була вкрита слизькими потоками крові, що свідчили про вбивство монарха. По периметру величезної бальної зали, де драконячий хвіст пройшовся не лише по кам’яній кладці, але й по мерехтливих світильниках, важких драпіруваннях та безцінних витворах мистецтва, — можна було б перерахувати численні рани та садна — і все це треба буде викинути, а натомість негайно знайти заміну. Однак матеріальні збитки, що викликали такий смуток, були, мабуть, і найбільш очевидними.
У стіні палацу утворилася величезна вирва.
Порожнина була настільки великою, що нагадувала роззявлений у крику рот новонародженого немовляти; вона зяяла безсоромним отвором, а навколо її засипаного крихтами пролому метушилася ціла зграя метеликів, схожих на юрбу недоумків, що ніяк не знайдуть собі місця.
Уламки вечірнього хаосу мали б стати окремим викликом; вони засипали кожний куток, важкий пил припорошив волосся і плечі спантеличених вельмож, які стояли навколо, шоковані, прикривши свої аристократичні роти, притиснувши руки до щік і сердець, поки їхні голови крутилися, оглядаючи ці страхіття.
Мертвий король, зруйнована стіна, закляклий спадкоємець — так, роботи була сила-силенна. На прибирання самих лише уламків пішло б кілька днів, і Камран доручив би це Джамшіду, палацовому дворецькому, а той би вже винайняв каменярів, щоб якнайшвидше полагодити решту. На кону стояло занадто багато; пройде ще тиждень жалоби, перш ніж Камрана коронують на трон згідно з докладно продуманою церемонією, а після неї він нарешті виконає найбільш наполегливу вимогу свого діда і вибере собі ту кляту наречену, — будь-яку наречену — і тільки тоді, коли із цією невеселою справою буде покінчено, він зможе перейти до найголовнішого завдання — офіційно оголосити війну Тулану. Він помститься і за батька, і за діда. Він отримає голову Кіра. Він поставить Тулан на коліна.
Щодо Алізе...
Ні. Він не думатиме про неї зараз; тільки не зараз, коли сама думка про неї роз’ятрює свіжі рани в його душі. Він не міг поєднати стільки жахів одночасно.
По-перше, він мав позбутися цього закам’яніння.
До нього вже тягнулися юрби людей, і всі вони витріщалися на нього, говорили про нього так, ніби він був вже мертвим — і то було для Камрана жахливим знущанням, бо смерть здавалася йому набагато приємнішою долею, ніж це:
— Це таке світло, шановний, чи він і вам здається скаліченим?
— Клянуся ангелами, що за жахлива картина!
— Спочатку король, тепер принц...
— А хто була та дівчина? Хто-небудь знає?
— Занадто рано говорити.
— Доля нашої імперії…
— Хтось може до нього доторкнутися? Побачити, чи він хоч рухається?
— Яка потворна справа, яке нещастя...
— Ви не можете просто так торкнутися принца Ардунії!
— Хто-небудь зрозумів, що вона там казала? Я тільки...
— Але…
— Я думав, що вона допомагає, поки вона не втекла на драконі.
— Можливо, він мертвий, насправді...
— Чому ми нічого не можемо зробити з королем? Це так неприємно...
— Ми могли б накинути на нього простирадло!
— Або
пересунути
його, йолопе...
— Темна магія! Ох, то темна магія, щоб ви навіть не мали сумніву...
— Він щось казав про королеву джинів? Що править світом?
— Я теж намагався розчути дівчину...
— Ви пропонуєте мені торкнутися цих змій? Чи ви при розумі?
—
Де ж слуги
?
— Повна нісенітниця — королівська родина джинів вимерла давним-давно.
— Але ви її бачити? Іноді вона ніби розпливалася...
— Слуги? Вони, здається, втекли...
— Погляньте, у нього все ще йде кров!
— Ха! То, швидше за все, ви випили забагато вина...
— Тож я маю покликати власну карету?
— Жахливо, просто жахливо.
— Що
в біса
, по-вашому, відбувається з його обличчям?
Справді, не існувало жодного сценарію для керування ситуацією, що розгорталася, — Камран не був таким дурним, щоб не розуміти цього, — але цей потік безглуздих, нікчемних коментарів, що супроводжувалися безладними вигуками та криками, настільки дратував його розхитані нерви, що він з великою жагою забажав, щоб ця купа недоумків перетворилася на гору трупів.
Це вимагало від нього кожної краплини енергії, тримати розум гострим, бо біль пронизував його тіло наскрізь, а електричні спазми охоплювали його груди, шию і навіть обличчя — так сильно, що Камран не знав, скільки ще він зможе витримати. Він добре усвідомлював, що тіло його стікає кров’ю, а легені стискаються під дедалі більшим натиском тієї магії.
І все ж він наважувався сподіватися, що не помре.
Саме прощальні слова Кіра заспокоювали його, не давали йому зламатися; адже було ясно, що якби південний король хотів його вбити, то він би неодмінно це зробив.
Але Кір хотів, щоб він жив.
Божевільний король стверджував, що хоче бачити Камрана живим, хоча б для того, щоб насолодитися його стражданнями; і справді, здавалося, Кір з нетерпінням чекав на його порятунок, а також на неминучість їхньої наступної битви.
Як же тоді Камрану звільнитися із цієї в’язниці?
Без сумніву, існували живі Провидці, здатні зняти цю магію, але вони були розкидані по всій Ардунії; знадобилися б тижні, щоб зібрати їх у достатній кількості, щоб утворити необхідний кворум в Палаті Провидців, — хоча за умови термінового звернення можна було б доставити до палацу того Провидця, що був найближче.
Навіть
один
міг би впоратися.