Страница 14 из 103
Попри всю темряву, що огорнула їх, було й багато світла. Вона могла чітко бачити Кіра в сяйві зоряного світу, в блиску місяця. Не можна було заперечувати: його обличчя вражало настільки, що Алізе не могла вирішити, що було його найбільшою принадою — лиховісна мідь волосся чи пронизлива блакить очей. З іншого боку, вона й не хотіла вибирати, бо її не тільки не зворушувала його краса, але й вона плекала потаємну надію, що за слушної нагоди зможе вбити його.
— Ця сукня мала захистити тебе, — з жалем промовив Кір. — Я не очікував, що ти підпалиш її. Двічі.
Носта зігріла її шкіру, і Алізе різко вдихнула. Вона ніколи ще не була настільки вдячною за носту, магічне око розміром з горіх, яке відокремлювало правду від брехні. Вона заховала її глибоко в корсет перед несподіваною появою Кіра в спальні міс Худи, але після своєї останньої повітряної спіралі з небес майже забула про її існування. Згадка про те, що вона була з нею, заспокоїла її серце, адже тепер вона отримала достатньо важливої інформації, щоб точно знати, що Хазан та Кір не працювали в парі, щоб допомогти їй — а це означало, що Кірові не треба знати, що вона володіє таким могутнім предметом. Які б жахи не чекали на неї попереду, вона принаймні завжди знатиме, чи не бреше він.
Алізе відчула гострий біль у серці від цих думок, адже саме Хазан подарував їй носту, і здавалося беззаперечним фактом те, що вона більше ніколи його не побачить.
Він, без сумніву, буде повішений на світанку.
Саме Хазан повернув їй надію, саме його поява надихнула її на те, щоб мріяти покласти край її жалюгідному життю.
Хазан був доказом того, що залишилися ще якісь джини, які все ще шукають її, вірять у неї. Алізе не знала, ким він був насправді — що він насправді був міністром корони, що він щодня працював пліч-о-пліч з принцом. Він ризикував своїм життям, намагаючись перевезти Алізе в безпечне місце, і тепер він заплатить за це. Це була жертва, яку вона ніколи не забуде.
— Якби я знав, що ти спалиш сукню, то, можливо, не став би витрачати стільки магії на її виготовлення, — промовив Кір, хитаючи головою. — Зрештою, вона тобі дуже допомогла. Ця сукня мала сховати тебе від всіх, хто бажав тобі зла; натомість ти знищила її, викривши при цьому і себе, і свою спідню білизну перед усіма вельможами Ардунії. Ти, певно, задоволена собою.
— Перепрошую? — Алізе з жахом підвела на нього очі. — Мою
білизну
?
— Певно, очі в тебе є, — сказав він, пильно заглядаючи в її обличчя. — Ти ж практично гола.
— Та як ти смієш!
Плавним рухом Кір накинув їй на плечі пальто, і це настільки вразило її, що вона навіть не встигла заперечити, як відчула полегшення і знесилено розслабилася. Тягуче тепло вовняного вбрання змішувалося з п’янким, мужнім запахом його господаря, та Алізе могла не зважати на це; важке пальто огортало кожен сантиметр її скрученого, зіщуленого тіла, його шовкова підкладка пестила, а зрештою і заспокоювала обвітрену шкіру. Алізе спробувала не піддаватися цій насолоді, але, попри мовчазні докори до самої себе, вона не могла ворухнути руками та скинути із себе цю річ. Задоволення було настільки болючим, що на очі їй зрадницьки навернулися сльози, і вона мусила прикусити губу, щоб не видати ані звуку від втіхи. Коли вона зрештою підняла очі, то побачила, що Кір здивовано її розглядає.
— А ти справді страждала, — сказав він. — Чому нічого не сказала?
Вона не зуміла витримати його погляду, коли відверто зізналася:
— Я завжди страждаю. Холод живе зі мною, як зайва кінцівка; він не минає. Я рідко на цьому зациклююсь.
— Тоді холод — це справжній, пережитий досвід? — Кір, здавалося, спохмурнів, коли говорив. — Авжеж, я чув про це, але думав, що це просто поетичний вислів.
Вона забула: Кір знав лише дещицю з її спадщини.
Алізе примружила очі і видихнула, вдячна за те, що її тіло, здавалося, позбулося найбільшого тремтіння.
— Крига позначає мене як спадкоємицю втраченої імперії джинів. Жорстокий холод має довести мою міць, — пояснила вона. — Ті, хто не може пережити руйнівний вплив морозу на тіло, не зможуть пережити й знищення трону.
Кір тихо промовив:
— Отже, ти справді існуєш. Ти — не просто вигадка.
Очі Алізе широко розплющилися.
— Що ти маєш на увазі?
— Я трохи знаю легенди про джинів, — сказав він, відвертаючись від неї. — Багато королів втратили свій трон у цьому світі. Я вважав, що ти будеш якоюсь розбещеною незаконною принцесою з розваленої імперії, занадто незначною, щоб хтось про неї пам’ятав. Але ти та, на кого вони чекали, еге ж? Та, на кого, здається, чекав навіть сам диявол. Це дало б відповіді на багато загадок, якими він годував мене. І це пояснило б, чому він так відчайдушно жадає тебе.
— Так, — прошепотіла Алізе, з кожною миттю відчуваючи себе все більше схожою на шахрайку. Це
вона
мала стати рятівницею свого народу? Вона, яка провела останні кілька років життя, миючи підлоги та туалети? — Мабуть, так.
У відповідь Кір лише зітхнув.
Коли Алізе нарешті наважилася поглянути на нього, вона побачила, що він втупився в свій чорний капелюх, а його пальці перебирають криси.
Це змусило її замислитися.
— Сьогодні ввечері ти використав магію, щоб перенести нас на бал, — сказала вона. — Чому б не зробити те ж саме, щоб доставити нас до Тулану? Дракон — це вже занадто.
Руки Кіра завмерли. Він повільно підняв голову, і очі його замерехтіли в сяйві небес. В словах його не було осуду — лише здивування:
— То ти й справді нічого не знаєш про магію, так?
Вона хитнула головою.
— Дуже мало.
— І все ж, — він насупився, — мені сказали, що вона тобі потрібна. Що, власне, ти несеш в собі її найголовніші складові якимось чином. Невже ти й справді нічого не знаєш про свою долю?
Алізе відчула приплив переляку, знайомий стукіт серця піднявся в її грудях. Лише тепер Алізе усвідомила, як багато диявол міг розповісти про її життя цій зовсім незнайомій людині. Це ставило її в дуже невигідне становище.
— Що ще він розповів тобі про мене? — запитала вона.
— Хто? Ібліс?
Дихання Алізе почастішало, страх наростав. Це було безглузде запитання, на яке вона й сама не стала б відповідати, і Кір, який не був дурнем, невдовзі зітхнув.
— Як я вже казав, він лише натякнув, що ти принцеса з чужої імперії. Та, що втратила свій трон і шукала собі королівство деінде. Він не сказав мені, що ти джин, — і, після паузи: — А якщо й казав, то я не зрозумів.