Страница 12 из 103
Розділ другий
ДОВГИЙ ЧАС АЛІЗЕ не рухалася.
Вона відчувала себе паралізованою страхом і зневірою, а розум її був охоплений хвилею сумнівів. Поволі до її кінцівок, до кінчиків пальців повернулася чутливість. Незабаром вона відчула подих вітру на обличчі, побачила, як нічне небо огортає її, наче опівнічне простирадло, всипане зорями.
Поступово вона почала розслаблятися.
Тварина була тяжкою та кремезною, і, здавалося, знала, куди тримати курс. Алізе глибоко вдихнула, намагаючись очиститися від слідів страху, намагаючись переконати себе, що буде в безпеці принаймні доти, доки буде триматися цієї дикої істоти. Раптом вона здригнулась, відчувши, як м’які ворсинки торкаються шкіри крізь рештки її тонкої сукні, і опустила очі, щоб розгледіти їх. Дівчина й не усвідомлювала, що насправді сидить на маленькому килимі, який...
Алізе знову мало не закричала.
Дракон зник. Він і досі був
тут
— вона відчувала звіра під собою та все ще могла торкнутися жорсткої поверхні його шкіри — але істота стала невидимою в небі, лишивши її плисти далі на візерунчастому килимі.
Це неабияк збивало з пантелику.
Проте вона зрозуміла, чому істота зникла; тепер, коли величезне тіло не затуляло їй очей, вона могла бачити світ внизу, могла бачити світ навколо.
Алізе не знала, куди вони прямують, але поки що змусила себе не піддаватися паніці.
Зрештою, у цій тиші, що її оточувала, був дивний спокій. Нерви її розслабилися, а розум загострився. Швидко стягнувши черевики, вона жбурнула їх у темряву. З великим задоволенням простежила за тим, як вони зникають у пітьмі.
Полегшення
.
Раптовий удар порушив рівновагу килима, злякавши її так, що вона здригнулася. Алізе озирнулася, і серце її знов закалатало в грудях, а коли вона побачила обличчя непроханого гостя, на мить їй закортіло кинутися в небо слідом за черевиками.
— Ні, — прошепотіла вона.
— Це
мій
дракон, — мовив туланський король. — Тобі не дозволено викрадати мого дракона.
— Я його не крала, істота сама взяла... Чекай... а як ти сюди потрапив? Ти вмієш літати?
Це змусило його засміятися.
— Невже могутня імперія Ардунія настільки бідна на магію, що навіть такі маленькі фокуси вражають тебе?
— Так, — сказала вона, кліпаючи очима. Тоді запитала: — Як тебе звати?
— Неочікуване запитання. Навіщо тобі знати моє ім’я?
— Щоб я могла ненавидіти тебе більш неформально.
— А. Ну тоді можеш називати мене Кір.
— Кіре, — сказала вона. — Ти огидне чудовисько. Куди ми в біса прямуємо?
Її образи, здавалося, не мали на нього жодного впливу, позаяк він все ще посміхався, коли сказав:
— Ти справді досі не зрозуміла?
— Я занадто збентежена для цих ігор. Будь ласка, просто скажи мені, яка жахлива доля чекає на мене тепер.
— О, шкода це казати, але найгірша з доль. Ми зараз перебуваємо на шляху до Тулану.
Носта обпікала її шкіру, і Алізе відчула, як тіло її закам’яніло від страху. Вона була приголомшена і налякана, але чути, як король імперії так зневажає власну землю...
— Невже Тулан справді настільки жахливе місце?
— Тулан?
Очі його розширилися від подиву.
— Ні, зовсім ні. Навіть мізерний клаптик Тулану більш дивовижний, ніж вся Ардунія, і це очевидний факт, а не моя особиста думка.
— Але тоді, — вона насупилася, — чому ти сказав, що це буде найгірша з доль?
— А. Це, — Кір відвернувся, шукаючи щось поглядом у нічному небі. — Що ж. Пам’ятаєш, я казав, що дуже заборгував одному нашому спільному другові?
— Так.
— І що допомога тобі — це єдина відплата, яку він може прийняти?
Вона важко ковтнула.
— Так.
— А пам’ятаєш, як я говорив тобі, що він хотів, щоб ти стала правителькою? Щоб ти була королевою джинів?
Алізе кивнула.
— Що ж. У тебе немає королівства, — сказав він. — Ані землі, щоб володарювати. Ні імперії, якою правити.
— Ні, — тихо мовила вона. — Немає.
— Ну що ж. Ти їдеш до Тулану, — сказав Кір, швидко вдихнувши. — Щоб вийти за мене заміж.
Алізе різко закричала і впала з дракона.
Падаючи, вона почула, як з вуст Кіра вирвався потік нецензурної лайки, — вітер бив їй в ноги — і, на свій подив, виявила, що, хоча всіляко і кидалася назустріч тому, що могло бути лише вірною смертю, але ще й досі жива.
Алізе припинила кричати, вона також не відчувала страху.
Така незвична реакція на раптове падіння з небес була частково спричинена суперечливим ставленням до того напрямку, в якому останнім часом розвивалися події її життя — адже Алізе думала, що, тікаючи на драконі, вона принаймні врятується від інтриг Ібліса. Та вона не усвідомлювала, що своїми діями, навмисними чи ненавмисними, сама втягує себе просто в його диявольські плани. Алізе не вважала себе особливо сентиментальною, тож саме зараз вона не дуже переймалася, чи виживе.
З іншого боку, її незвичайний спокій, можливо, був результатом набагато простішого пояснення:
Алізе знала, що врятується.
Не встигла вона навіть подумати про це, як почула приглушений рев занепокоєного дракона, і змахи його важких крил здійняли в її бік люті пориви вітру. Вже вдруге за годину Алізе падала зі страшної висоти, і по мірі того як холодний вітер терзав її тіло, обпалюючи шкіру, вона з відстороненою посмішкою усвідомила, що з копни її чорних кучерів повністю висипалися всі шпильки. Чорні як ніч пасма плескалися в повітрі навколо неї, наче дивні язики, кілька невгамовних кучерів в’юнилися навколо очей, рота, шиї, плечей. Алізе була засліплена власним тілом, наскрізь пронизаним вітром, розбитим відчаєм і, цілком можливо, замерзлим вщент.
Щоправда, Алізе завжди мерзла; крига, що позначила її спадкоємицею стародавнього королівства, рідко коли давала їй змогу хоч якось зігрітися, майже ніколи. Додайте до цього жорстокість зимової ночі, невблаганні вітри, що обдували її зараз, і той факт, що вона була одягнена в якісь клапті замість сукні...
Для Алізе було несподіванкою, що вона ще не перетворилася на труп.