Страница 11 из 103
Ця нищівна думка сколихнула його з небаченою силою. Він знав лише, що його інстинкти стали гострішими, ніж будь-коли, і незабаром він помітив легке хвилювання на обличчі Кіра, блиск поту на його чолі, що, без сумніву, відображалося і на його власних рисах. Обидва важко дихали, але навіть коли кров капала з рук Камрана, а кожен його рух забарвлював мармур під ногами, він не відчував втоми.
Він знов пішов у наступ.
Юнаки схрестили мечі в русі настільки несамовитому, що Камран відчув тремтіння по всьому тілу. Вони опинилися в пастці; супротивники дивилися один на одного крізь мерехтіння своїх клинків. І тут, без жодної збагненної причини, Кір похитнувся.
Лише на мить туланський король поморщився й відволікся, але Камран не змарнував можливості; з грубою силою він навалився на нього, змусивши Кіра впасти назад. Тепер Камран мав перевагу — йому залишалося тільки покінчити із супротивником. Було б великим задоволенням простромити йому серце; Камран вже знав, що випустить з Кіра кишки. Він виставить закривавлені органи під скляним ковпаком на міській площі, або ховрахи знайдуть їх і вільно побенкетують...
— Гадаю, що ти маєш знати, — важко сказав Кір, і на його обличчі виразно читалася втома від натуги, — що з тобою щось відбувається. З твоєю шкірою.
Камран не звернув на це уваги.
Кір намагався вивести його з рівноваги, а він не хотів цього допустити, не тоді, коли був такий близький до перемоги. З раптовим криком Камран відкинув свого супротивника назад в останній раз — і Кір впав на підлогу з різким видихом, його меч брязнув, вдарившись об мармур.
Камран не гаяв часу, наближаючись до поваленого суперника з лютою рішучістю. Востаннє він підняв свій меч —
І закляк.
Параліч, настільки сильний, що Камран ледве міг дихати, охопив його тіло. Він дивився, немов затиснутий між двома скляними шибками, як Кір піднявся на ноги, вклав меч у піхви, знайшов свою палицю та почав шукати капелюха. Коли дивний виріб щільно вмостився на голові тирана, він підійшов до статуї Камрана та всміхнувся.
— У мене залишилося дуже мало гідності, Смутний Королю. І точно недостатньо, щоб померти, коли я на те заслуговую.
Вдалині хтось закричав.
Камран бився у в’язниці власного тіла, але відчував, як легені слабшають з кожною секундою, а органи стискаються.
Посмішка Кіра не змінилася.
— Як це не прикро, — продовжував він, — проблиск людяності продовжує підживлювати моє самолюбство. Тому сьогодні я дозволю твоєму серцю битися. У будь-якому разі краще лишити тебе живим, чи не так? Краще нехай ти будеш свідомо страждати, оплакувати свого мерзенного діда, жити кожен день з усвідомленням того, що тебе зрадили не тільки ті, кого ти ненавидиш, але й ті, кого ти любиш. І нехай ти зазнаєш величезної поразки, намагаючись очолити жалюгідну імперію.
Камран відчув, як серце його стискається в грудях, а очі горять.
Ні, хотілося йому закричати.
Ні, ні
...
— З нетерпінням чекатиму нової битви з тобою, — м’яко промовив Кір, поправляючи капелюха. — Але спершу тобі доведеться мене знайти.
А потім він зник.