Страница 10 из 103
У блакитних райдужках його очей з’явилось якесь мерехтіння, і на секунду Кір зрадив себе. Під маскою його спокою ховався певний відчай та нестриманість, якщо не сказати надлом. Камран закарбував цей момент у своїй пам’яті як своєрідний подарунок, бо зрозумів тоді, що юнак був королем слабшим, ніж здавався.
— Ти знаєш її ім’я, — тихо промовив Кір.
Камран відчув, як серце його затремтіло, але нічого не сказав.
— Звідки, — запитав Кір, — ти знаєш її ім’я?
Коли Камран нарешті заговорив, його голос був важким та холодним.
— Я міг би поставити тобі те саме запитання.
— Справді, можеш, — сказав Кір, який поволі підіймав свій меч угору. — Але чекай, хіба це не моє право — знати ім’я власної нареченої?
Різкий біль вибухнув у грудях Камрана, коли в залі пролунав гуркіт, що розривав вушні перетинки. Камран стримав крик, схопившись за ребра, і знову впав на коліна, знемагаючи від жорстокого удару. Він не мав жодного уявлення, що з ним відбувається, та часу на здогадки не було. Тільки примусив свої очі розплющитися — саме вчасно, щоб побачити не лише руйнування свого дому, але й появу величезного переливчастого дракона, один вигляд якого, здавалося, висмоктував кров з тіла.
Провидці ніколи б не дозволили чужоземному звірові з’явитися в небі Ардунії.
Але Провидці були мертві.
Камран дивився, як дракон схопив Алізе саме в той момент, як вона почала стрімко, запаморочливо падати; чудовисько міцно вмостило молоду жінку в себе на спині і знову злетіло вгору. Тварина відчайдушно заревіла, змахнула шкірястими крилами, і в одну мить і звір, і вершниця зникли, розчинившись у ночі, крізь пролом, щойно пробитий в стіні палацу.
Хаос остаточно спустошував мозок Камрана.
Горе від втрати діда тільки почало проникати в нього, і кожна наступна зрада ламала його не менше, ніж низка маленьких смертей, кожна з яких була жорстокою несправедливістю і кожна з яких вимагала часу на жалобу.
Заал брехав йому. Хазан брехав йому. Алізе…
Алізе
знищила
його.
Якимось чином він все ще чув галас натовпу, відчував гнітючу спеку в грудях, невідступний холод мармурової підлоги під колінами. Йому бракувало сил стояти, біль невпинно розливався по його тілу в стійкому ритмі, який, здавалося, не збирався спинятися. Повільно Камран підняв голову та подивився Кірові в очі. Він відчував себе таким розбитим, що його горло, здавалося, кровоточило, як він заговорив.
— Це правда? — запитав він. — Вона справді збирається за тебе заміж?
Кір зробив крок вперед, тримаючи меча напоготові.
— Так.
В голові Камрана запаморочилося.
Він скривився, коли свіжий біль пронизав наскрізь його шию та плечі. Це було настільки щиро, що навіть Кір насупився.
— Приголомшливо, — сказав туланський король, а потім підняв Камранове підборіддя вістрям свого меча. Камран, який ледве дихав крізь біль, все ж спромігся відсахнутись назад, і цей рух спровокував новий потік страждань.
— А ти, здається, помираєш.
— Ні, — видихнув Камран, впираючись руками в кам’яну підлогу.
Кір мало не розсміявся.
— Якщо не маєш наміру піти слідами свого діда, то вибору, здається, в тебе немає.
Звідки взялися сили, Камран не знав, але він підвівся з підлоги з такою мужністю, яка притаманна лише людям зломленим, але відчайдушним.
Камран був спустошений.
Протягом години всі зв’язки в його житті розірвалися. Від цього він відчував себе божевільним, його лихоманило, наче він пережив кошмарний сон. Але якимось чином ці жахи зміцнили його. Він відчував, що втрачати вже нічого.
Нічого втрачати.
Він потягнувся до свого меча, наче рука його вже не стікала кров’ю, наче м’язи його ніг не були нещодавно обвуглені. Здавалося дивом, що йому вдалося підняти клинок та повернутися обличчям до свого супротивника.
А потім він почув зливу кроків, стурбований хор голосів, коли до вогняного кільця підбіг загін охоронців — але Камран зупинив їх однією рукою...
Це була його битва, і він мав її закінчити.
Кір поглянув на цих озброєних спостерігачів, а потім довго, як здавалося, розглядав принца.
— Дуже добре, — сказав нарешті південний король. — Ніколи не кажи, що я не милосердний. Я зроблю це швидко. Ти не страждатимеш.
— А я, — промовив Камран, і голос його був хрипкий, як гравій, — подбаю про те, щоб твої муки були нескінченними.
Спалах гніву — і меч Кіра розсік повітря одним сліпучим ударом, який Камран зустрів з дивовижною стійкістю, хоч його розбите тіло здригнулося від цього зусилля. Його ноги тремтіли, руки кричали від болю, але Камран не здавався. Він радше помре в бою, ніж здасться — і саме ця думка зігрівала його груди та народжувала в ньому друге життя, несамовитий сплеск адреналіну.
На щастя, він загине в цій битві.
З гортанним криком йому вдалося штовхнути свого супротивника, відкинути Кіра назад та звільнити свій меч. Камран рушив в атаку не зволікаючи, рухаючись тепер з разючою швидкістю: він кидався в наступ, а Кір парирував удари. Якийсь час Камран чув лише звук сталі; очі його вихоплювали тільки блиск металу та хвилі леза, що розбивалися на льоту.
Кір ухилився, потім з дивовижною спритністю кинувся вперед — і занадто пізно Камран відчув опік від свого поранення. Він почув перелякані крики натовпу, але не побачив своєї рани; власне, він навряд чи зміг би визначити, яка саме частина його тіла постраждала.
Часу було обмаль.
Камран кинувся відбивати другу атаку, переживши коротку мить тріумфу, коли Кір відступив, промимривши прокльони. Південний король зібрався без вагань, зустрічаючи Камрана серією настільки точно відпрацьованих ударів, що навіть Камран не зміг встояти перед їхньою красою.
Це було справжнє задоволення — битися з гідним супротивником, випробовувати, не стримуючись, потенціал сили. Але це свідчення доблесті та блискавичної реакції Кіра лише зміцнило впевненість Камрана в тому, що південний король раніше сам дозволив Алізе взяти над собою гору. Для принца така поведінка вказувала на одне з двох пояснень: або вона керувала ним за домовленістю, або він не хотів її скривдити. А можливо, і те, і інше.
Може, вони справді були заручені.