Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 92 из 122

Розділ тридцять перший

КОРОЛІВСЬКИЙ ПАЛАЦ був побудований біля підніжжя каньйону Нарендж. Дивовижний вхід розташовувався між підступно стрімкими скелями коралового кольору, на тлі яких різко контрастували блискучі куполи й мінарети палацу, виготовлені з білого мармуру. Велична споруда, що слугувала домівкою принца, була втиснута у велетенську розколину між гірськими породами, в якій навіть узимку буяла пишна рослинність. Гектари дикої трави та розквітлого ялівцю торкалися перпендикулярного підйо­му помаранчевої скелі, синьо-зелене листя дерев звивалося на нерівних гілках, здіймаючись у небо в бік широкої бурхливої річки, що протікала паралельно до входу в палац. Над цією тремтливою, зміїстою водоймою був збудований величезний звідний міст — страхітливий витвір мистецтва, який сполучався з головною дорогою і приводив у саме серце Сетару.

Камран стояв на звідному мосту і дивився на річку, яка колись здавалася йому такою грізною.

Цього сезону дощі йшли недовго, і тому вода під ногами все ще була доволі мілкою, нерухомою в безвітряну годину. Щодня Камран з напруженням чекав на повернення дощів, щоб грозові зливи врятували їхню імперію. Якщо цього не станеться…

— Ти думаєш про цистерни, — тихо сказав дідусь. — Чи не так?

Камран подивився на короля.

— Так, — сказав він.

— Гаразд.

Вони стояли пліч-о-пліч на мосту — звичайному місці зупинки для перевірених відвідувачів палацу. Усі мали зупинити коней, поки охоронці відчиняли високі грізні двері, що вели до королівського двору. Повернувшись з Будинку Баз, принц здивувався, побачивши, що його дідусь чекає на мосту, щоб перехопити його.

Карета, що привезла Камрана до палацу, уже давно від’їхала, а разом з нею і Хазан, але дідусь усе ще сказав небагато. Він не спитав ні про результати пошуків Камрана, ні жодним словом не обмовився про туланське ­послання, короткий зміст якого Хазан переказав дорогою додому.

Новини справді тривожні.

Попри це, король і його спадкоємець не обговорювали їх. Натомість вони мовчки спостерігали, як служниця веслувала тихою водою внизу на каное, що було наповнене яскравими свіжими квітами.

Камран рідко проводив час з цього зовнішнього боку території палацу, хоча його несміливість була викликана не страхом почуватися беззахисним. Палац був абсолютно неприступним для нападу, оскільки з усібіч був захищений природними оборонними спорудами. Величезну територію також захищала стіна, верхівка якої сягала хмар і на якій постійно перебувало не менше тисячі воїнів, що стояли напоготові з нагостреними стрілами в очікуванні нападу.

Ні, річ не в тому, що принц почувався незахищеним.

Незважаючи на захопливі краєвиди, що відкривалися з цього місця, Камран намагався не затримуватися на цьому мосту занадто довго, оскільки той нагадував йому про дитинство, зокрема про один день. Йому важко було повірити, що з того доленосного дня минуло стільки часу, адже в певні моменти йому все ще здавалося, що ця подія відбулася лише кілька хвилин тому.

Насправді минуло вже сім років.

Батько Камрана тоді перебував далеко від Ардунії, покинувши дім на кілька місяців, щоб вести безглузду війну в Тулані. Юний Камран залишився вдома з вихователями, відстороненою матір’ю та заклопотаним королем. Довгі відтинки тривоги та нудьги переривалися лише візи­тами до будинку його тітки.

У день, коли батько мав повернутися в палац, Камран виглядав його з високих вікон. Він невпинно шукав поглядом знайому батькову карету, а коли вона нарешті з’явилася, відчайдушно вибіг за двері, затамувавши подих від нетерпіння, і зупинився лише на цьому самому мосту, над цією самою річкою. Він стояв біля карети, пашіючи від напруження, очікуючи батькового привітання.

Того року лютував сезон дощів, і річка стала бурхливою, розливаючись із неймовірною силою. Камран пам’я­тав це, адже стояв і слухав, як вона шумить. Він чекав, коли батько відчинить двері й покажеться йому.

Коли за довгий час двері не відчинилися, Камран сам їх смикнув.

Пізніше він дізнався, що вони надіслали повідомлення — звісно, надіслали, — але ніхто не подумав роз­повісти одинадцятирічній дитині новину, сказати їй, що батько більше не повернеться додому.

Що насправді його батько помер.

Там, на пишному сидінні карети, знайомої йому, як власне ім’я, Камран побачив не батька, а його закривавлену голову, що лежала на срібній тарілці.

Не буде перебільшенням сказати, що ця сцена викликала у молодого принца таку несамовиту реакцію, яка паралізувала, що він несподівано забажав наближення власної швидкої смерті. Камран не міг уявити життя на світі без власного батька. Не міг уявити життя у світі, що вчинив таке з його батьком. Він спокійно підійшов до краю моста, виліз на високу стіну і кинувся у крижану бурхливу річку.

Саме дідусь знайшов його, саме він пірнув у замерзлі глибини, щоб врятувати, саме він вирвав мляве ­посиніле тіло Камрана з люблячих обіймів смерті. Навіть попри те, що для оживлення його серця залучили Провидців, минули дні, перш ніж Камран розплющив очі, а зробивши це, побачив лише знайомий карий погляд діду­ся, знайоме біле волосся. Його знайому лагідну усмішку.

—

Не зараз

, — мовив король, погладжуючи хлопчика по щоці.

Ще не час.

— Ти гадаєш, я не розумію?

Голос дідуся повернув Камрана до реальності, спонукаючи різко вдихнути.

— Ваша величносте?

— Ти думаєш, я не розумію, — знову мовив його дідусь, повернувшись до нього обличчям. — Гадаєш, я не знаю, чому ти це зробив, тож я дивуюся, як ти можеш вважати мене таким байдужим.

Камран нічого не відповів.

— Я знаю, чому дії безпритульного хлопчака так тебе вразили, — тихо мовив король. — Знаю, чому ти зробив з цього видовище, чому вважав за потрібне врятувати йому життя. Нам довелося докласти чимало зусиль, аби впоратися з цією ситуацією, але я не гнівався через твої дії, оскільки знав, що ти не бажав нашкодити. Я знаю, що ти взагалі не думав.

Камран вдивлявся в далечінь. Знову не промовив жодного слова.

Король Заал зітхнув.

— Я бачив контури твого серця відтоді, як ти вперше розплющив очі. Усе твоє життя я розумів твої дії, навіть міг відшукати сенс у твоїх помилках, — він зробив паузу. — Але ніколи раніше мені не було так складно, як зараз. Я не можу збагнути твій непохитний інтерес до цієї дівчини, і твої дії почали лякати мене більше, ніж я хотів би визнати.

—

Цієї дівчини