Страница 90 из 122
Алізе простягнула руки, але повернула голову до вікна, відволікаючись на маленьку стареньку жінку, яка штовхала переповнений візок. Жінка постаріла, немов дерево, її обличчя так тонко викарбуване плином часу, що Алізе здавалося, вона могла б дізнатися її вік, порахувавши кожну зморшку.
Копиця її сивого волосся була забарвлена хною в яскраво-помаранчевий колір і перев’язана квітчастим шарфом, що пасував до яскравої квітчастої спідниці. Алізе мигцем побачила врожай жінки: зелений мигдаль, складений у візку, з м’якою пухнастою шкаралупою, що ще не втратила своєї цілісності й мерехтіла від інею.
Літня жінка кивнула їй, і Алізе усміхнулася.
Прибувши до Сетару, вона з подивом виявила, наскільки їй подобається метушня королівського міста. Шум і шаленство були для неї розрадою, нагадуванням про те, що вона не одна у цьому світі. Щодня бути свідком колективних зусиль стількох людей, які прагнуть чого-небудь, працюють і дихають…
Це приносило їй несподіваний спокій.
І все ж Алізе не була подібна до інших мешканців цього міста. Існувало багато розбіжностей, але, мабуть, найбільшою була та, що вона не визнавала безумовної величі Ардунійської імперії. Вона не вважала, що Вогненні Угоди були беззаперечним актом милосердя. У певному сенсі так, вони були виявом доброти, але лише тому, що практично всі прагнули покласти край тисячолітній ворожнечі між расами.
Саме через це її народ поступився.
Джини втомилися жити в страху, дивитися, як підпалюють їхні домівки, як полюють на їхніх друзів і сім’ї, щоб вирізати всіх. Матері з обох сторін втомилися отримувати понівечені тіла своїх дітей з поля бою. Біль від нескінченного кровопролиття досяг свого апогею, і хоча обидві сторони прагнули миру, їхньої взаємної ненависті не можна було позбутися за одну ніч.
Угоди ухвалили під гаслом єдності — закликом до згуртованості, гармонії та порозуміння, але Алізе знала, що вони були продиктовані лише воєнною стратегією. Джинів було винищено достатньо, щоб тих, хто залишився, більше не вважали загрозою. Надавши вижившим видимість безпеки та приналежності, король Ардунії фактично підкорив, а потім поглинув своєю імперією десятки тисяч найсильніших і наймогутніших істот на землі, для яких була передбачена маловідома умова: джинам Ардунії дозволяли проявляти свої природні здібності лише у воєнний час і лише на полі бою. Усі дієздатні громадяни були зобов’язані служити в імперській армії протягом
чотирьох років
, і нещодавно асимільовані джини не були винятком.
Уся Ардунія вважала короля Заала великодушним справедливим правителем, але Алізе не могла довіряти такій людині. Одним хитрим указом він не тільки виправдав глиняних за всі звірства проти джинів, але й проявив великодушність, поповнивши свою армію безліччю новобранців з надприродними силами й позбавивши джинів з кригою в крові будь-яких прав на своїх підданих.
— Чудово, — радісно сказав Дін. — Готово, дівчино.
Його жвавий тон був таки несподіваним, що Алізе одразу повернулася поглянути на нього. Здивування забарвило її голос, коли вона запитала:
— Є хороші новини?
— Так, дівчино, твоя шкіра відновилася надзвичайно добре. Мушу сказати, що ці мазі я виготовив власноруч, тож, хоча знаю про їхні численні переваги, також усвідомлюю їхні обмеження, і ніколи раніше не знав, що вони можуть сприяти такому швидкому загоєнню.
Алізе відчула, як її пронизала хвиля страху від цієї заяви, і швидко прибрала руки, розглядаючи їх у залитій сонцем кімнаті. Відколи була тут востаннє, вона змінювала бинти лише один раз, і то глибокої ночі, долаючи втому, її старання освітлював лише тьмяний відблиск єдиної свічки. Зараз Алізе здивовано розглядала свої руки. Вони були м’якими й бездоганними, без жодних пошкоджень, без жодного шраму.
Вона опустила руки на коліна, міцно стиснувши їх.
Алізе часто дивувалася, як змогла пережити стільки хвороб на вулиці, як одужувала знову і знову, навіть опиняючись на межі смерті. Вона знала, що може протистояти вогню — адже мороз, який був глибоко в її тілі, відштовхував його, — проте ніколи раніше не мала такого беззаперечного доказу сили свого тіла.
Вона поглянула на аптекаря, її очі були широко розширені від чогось схожого на паніку.
Усмішка Діна почала зникати.
— Пробач мені моє невігластво, дівчино, але оскільки я лікував не так багато джинів, у мене мало інформації для порівняння. Чи таке зцілення є незвичайним для вашого виду?
Алізе хотіла збрехати, але побоювалася, що брехня негативно вплине на лікування тих небагатьох джинів, які зверталися до нього по допомогу. Вона тихо сказала:
— Це рідкість.
— І я так розумію, до цього часу ти не знала, що здатна на таке швидке зцілення?
— Ні.
— Зрозуміло, — мовив він. — Що ж, гадаю, ми повинні прийняти це як несподівану удачу, яка, без сумніву, давно забарилася, — він спробував усміхнутися. — Я вважаю, що ти більш ніж готова зняти пов’язки, дівчино. Тобі не потрібно хвилюватися з цього приводу.
— Так, сер. Дякую вам, — сказала Алізе, підводячись. — Скільки я вам винна за візит?
Дін засміявся.
— Я не зробив нічого, окрім як зняв пов’язки й уголос повідомив те, що ти з легкістю могла б побачити сама. Ти мені нічого не винна.
— О, ні, ви занадто великодушний, я ж витратила ваш час, тому, звісно ж…
— Зовсім ні, — він відмахнувся від неї. — Це тривало не більше ніж п’ять хвилин. Крім того, я чекав на тебе цілий день, і мені вже щедро заплатили за клопоти.
Алізе застигла.
— Перепрошую?
— Твій друг попросив мене зачекати на тебе, — мовив аптекар, злегка насупившись. — Хіба не він був основною причиною твого візиту?
— Мій друг? — Серце Алізе почало калатати.
— Так, дівчино, — тепер уже він дивився на неї якось дивно. — Він приходив сьогодні вранці, доволі високий чолов’яга, еге ж? На ньому був цікавий капелюх, і він мав найяскравіші блакитні очі. Наполягав на тому, що ти прийдеш, і просив не зачиняти крамницю навіть на обідню перерву, як я зазвичай роблю. Просив мене передати тобі ось це, — піднявши палець, Дін зник під прилавком, дістаючи велику, громіздку коробку, — коли ти нарешті прийдеш.
Крамар обережно поставив важку блідо-жовту коробку на потерту поверхню стільниці, а потім підсунув її до дівчини.
— Я був певен, що він поінформував тебе про свій візит сюди, — сказав Дін, — адже він був страшенно впевнений, що ти прийдеш сьогодні. — Повисла пауза. — Сподіваюся, я тебе не налякав.