Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 89 из 122

Насупившись, вона знову поглянула на крамницю, гадаючи, чи Дін є всередині. Вона вирішила зайти і дізнатися його думку, але потім із жахом згадала, що сказала йому тієї моторошної ночі — як несправедливо розкритикувала принца і як крамар дорікнув їй за це.

Ні, неважливо.

Вона поспішила вниз по алеї, ледве уникнувши зіткнення із жінкою, яка змітала з вулиці пелюстки троянд, і знову раптово зупинилася. Алізе заплющила очі й сильно затрясла головою.

Вона поводилася нерозумно.

Уникання аптекаря не принесе їй жодної користі, особ­ливо зараз, коли вона потребувала його допомоги. Цього разу вона просто намагатиметься не наговорити дурниць.

Перш ніж встигла себе відмовити, дівчина попрямувала назад вулицею, до аптеки, де штовхнула двері з надмірною силою.

Коли вона увійшла, задзвенів дзвінок.

— Одну хвилинку, — пробурмотів Дін, нічого не помічаючи, з-за прилавка. Він допомагав старшій жінці з великим замовленням сушених квітів гібіскусу, які радив їй заварювати тричі на день.

— Уранці, удень і ввечері, — сказав він. — Чашка ввечері дуже допоможе зі сн…

Помітивши Алізе, Дін завмер, його темні очі поступово розширювалися. Вона мляво підняла руку на знак привітання, але аптекар відвернувся.

— Це… це допоможе заснути, — сказав він, приймаючи від клієнтки монети й перераховуючи їх. — Якщо відчуєте дискомфорт у травленні, зменшіть дозу до двох чашок: уранці та ввечері.

Тихо подякувавши, жінка пішла геть. Алізе провела її поглядом, крамничний дзвіночок тихо продзвенів їй услід.

Настала коротка мить тиші.

— Отже, — сказав Дін, нарешті підвівши очі. — Ти таки прийшла. Зізнаюся, я не був повністю впевнений, що ти це зробиш.

Алізе злегка занервувала, без сумніву, він бачив, як вона розмірковувала на вулиці. Потай вона сподівалася, що Дін, можливо, узагалі забув про неї, зокрема, незручність їхньої останньої розмови. Але, схоже, не пощастило.

— Так, сер, — сказала вона. — Хоча, якщо чесно, я теж не була впевнена, що прийду.

— Що ж, добре, що ти тут, — він усміхнувся. — Зібра­ти тобі ще пакети з ліками?

— О, я… ні, — Алізе відчула, як почервоніла. Незначна вага її двох мідяків раптом обважніла в кишені. — Боюся, я не в змозі купити… Узагалі-то, — додала вона поспіхом, — я хотіла запитати, чи не могли б ви оглянути мої рани трохи раніше, ніж ми домовлялися.

Кремезний власник крамниці насупився.

— Це на п’ять днів раніше, ніж ми домовлялися. Сподіваюся, не було жодних ускладнень?

— Ні, сер, — Алізе зробила крок уперед. — Мазі неймо­вірно допомогли. Тільки от бинти… вони, ну вони трохи впадають в око, як на мене. Привертають багато уваги, і оскільки я не хотіла б, щоб мене так легко помічали, я сподівалася їх зовсім зняти.

Дін дивився на неї якусь мить, вивчаючи ту маленьку частину обличчя, яку міг бачити.

— Ти хочеш зняти бинти на п’ять днів раніше?

— Так, сер.

— Тобі дошкуляє твоя економка?

— Ні, сер, це не…

— Ти маєш повне право лікувати травми, ти ж знаєш. Вона не має права перешкоджати твоєму одужан…

— Ні, сер, — мовила Алізе знову, на цей раз трохи різкіше. — Це зовсім не тому.

Коли вона більше нічого не сказала, Дін глибоко зітхнув. Він не намагався приховати свої сумніви. Алізе здивувалася його турботі.

— Ну що ж, гаразд, — сказав він, видихнувши. — Сідай. Я подивлюся.

Алізе вмостилася на високому стільці біля стійки, щоб її зручніше було обстежувати. Дін дуже повільно почав розмотувати пов’язку на її шиї.

— Ти дуже добре обмотала, — прошепотів він, на що дівчина лише кивнула, висловлюючи свою подяку. У його ніжних рухах було щось заспокійливе, і на якусь мить Алізе наважилася заплющити очі.

Вона ніколи не могла точно описати, наскільки була виснажена. Навіть не пам’ятала, коли востаннє спала довше кількох годин або відчувала себе в достатній безпеці, щоб довго стояти на місці. Їй рідко дозволяли сісти, майже ніколи не дозволяли зупинитися.

О, якби тільки вона змогла потрапити сьогодні ввечері на бал, усе стало б можливим. Полегшення. Безпека. Спокій. Що ж до реальної форми таких мрій… У неї не було особливих очікувань.

Алізе була невдалою королевою без королівства, навіть без маленької країни, якою можна було б правити. Джини розбрелися по всій Ардунії, їхня відома кількість украй мала, а решту було надто важко відшукати. Давним-давно існував план її сходження, у деталі якого Алізе в такому юному віці не посвячували. Батьки завжди наполягали на тому, щоб вона зосередилася на навчанні та насолоджувалася юністю якомога довше.

Алізе було дванадцять, коли помер її батько, і лише після цього мати почала перейматися, що її донька занадто мало знає про свою долю. Саме тоді вона розповіла Алізе про Арійські гори, про магію в них, яка була необхідна, щоб віднайти сили, якими вона, за чутками, одного дня оволодіє. Коли Алізе запитала, чому не може просто піти й забрати цю магію, її мати сумно розсміялася.

— Це не таке вже й просте завдання, — пояснила вона. — Магію має зібрати кворум вірних підданих, кожен з яких повинен бути готовий померти за тебе в цьому процесі. Земля обрала тебе правителькою, моя люба, але спершу твій власний народ має визнати тебе гідною цієї ролі. Щоб дати початок твоєму правлінню, п’ятеро повин­ні бути готові пожертвувати своїм життям, і тільки тоді гори розступляться зі своєю могутністю.

Це завжди здавалося Алізе непотрібною, жорстокою вимогою, вона не вважала себе здатною просити пів дюжини людей померти за неї, навіть задля загального блага. Але оскільки не знала жодної людини, готової пожертвувати своїм життям заради її інтересів… вона вважала передчасним покладатися навіть на Хазана — це здавалося їй марною справою.

До того ж Алізе знала, що навіть якщо якимось дивом їй вдасться посісти свій законний трон і завоювати вірність десятків тисяч людей, вона вже підвела б їх як королева, адже прирекла б свій народ на смерть.

Не треба мати багато фантазії, щоб уявити, що король Ардунії розчавить суперника на його власних землях. Його нещодавня гонитва за нею була достатнім доказом його стурбованості. Він ніколи добровільно не втратить ні свого трону, ні своїх людей, а джини тепер були його підданими.

Алізе розплющила очі саме тоді, коли Дін розгорнув останній шматок полотна на її шиї.

— Прошу тебе дівчино, простягни руки, щоб я зміг розгорнути тканину і там, — сказав він. — Хоча поріз на твоєму горлі, здається, заживає дуже добре.